Головна Постановка звуків Вади вимови окремих звуків та методика їх подолання
Вади вимови окремих звуків та методика їх подолання
Четвер, 26 травня 2011, 14:34

Голосні звуки


Для голосних характерні фонація, що зумовлена вібрацією голосо­вих зв'язок, вільний прохід видихуваного струменя повітря через ро­тову порожнину, загальна напруженість м'язів артикуляційного апара­ту, слабкість повітряного струменя.


В українській літературній мові 6 голосних звуків: а, о, у, є, и, і. У творенні голосних першорядну роль відіграють рухомі органи, зокрема язик, губи, нижня щелепа. Найактивнішим органом є язик, який рухається в горизонтальному й вертикальному напрямах і змі­нює форму й розмір резонатора. Місце артикуляції голосних визнача­ється рухами язика в горизонтальному напрямі. Переміщення кінчика й спинки язика вперед (до передніх зубів) властиве звукам переднього ряду. В українській мові до голосних переднього ряду належать: і, и, е. Для голосних заднього ряду (а, о,у) властиве протилежне положен­ня язика (кінчик язика відтягується від нижніх зубів, спинка язика спрямовується до задньої частини ротової порожнини). Залежно від підняття спинки язика до піднебіння розрізняють го­лосні високого ступеня підняття (і, у), високо-середнього (и), серед­нього (е, о) й низького (а).


Під час творення голосних високого та високо-середнього ступеня підняття залишається дуже вузьким прохід для повітря, тому ці звуки називають ще вузькими. Голосні низького й середнього підняття на­зивають широкими, оскільки під час їх вимовляння ротова порожнина широко відкрита. За участю губ голосні поділяються на нелабіалізовані (неогублені) й лабіалізовані (огублені). Лабіалізовані голосні — о, у, решта — нела­біалізовані. Якісна характеристика голосних змінюється залежно від фонетич­ної позиції, в яку вони потрапляють. Найбільше впливають на арти­куляцію голосних палаталізовані приголосні, наголос і позиція в складі, слові, реченні. Усі три фази артикуляції (екскурсія, витримка, ре-курсія) зберігаються лише під час вимови ізольованого голосного. Під час вимовляння звукового ряду рекурсія попереднього звука зливається в один суцільний момент з екскурсією наступного, тобто кожен наступний звук має елементи артикуляції попереднього.


Голосний а.


Ротова порожнина широко розкрита. Кінчик язика від­ігнений від нижніх зубів, язикове тіло — назад до стінки глотки. Спинка язика порівняно з іншими голосними має низький ступінь підняття. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки віб­рують. Голосний а вимовляється чітко як у на­голошеній позиції, так і в ненаголошеній. Після м'якого або між м'якими приголос­ними язик просувається вперед (мал. 3).

 

Голосний о.


Губи витягнені вперед, окру­глені. Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука а. Кінчик язика від­тягнений від нижніх зубів. Спинка язика не дуже високо піднімається в напрямі до м'якого піднебіння, яке закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки віб­рують. В українській мові голосний о більш лабіалізований, ніж у російській.


Голосний у.


Губи дуже витягнені вперед (відходять від передніх зубів). Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука о. Кінчик язика відтягнений від передніх зубів і загнутий униз. Спинка язика високо під­німається до м'якого чи задньої частини твердого піднебіння. М'яке піднебіння за­криває прохід у носову порожнину. Голо­сові зв'язки вібрують.


Голосний е.


Губи трохи розтягнені на боки й притиснені до зубів. Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука а. Кін­ чик язика опущений, не прилягає до нижніх зубів. Спинка язика просунена вперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, має середнє підняття. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській мові, на відміну від російської, відсутня напруженість артикуляційного апарату. Голосний є в українській мові не пом'якшує приголосних (мал. 4).


Голосний и.


Губи розтягнені більше, ніж під час вимовляння голо­сного є, притиснені до зубів, а відстань між зубами менша. Кінчик язика опущений вниз. Передня частина спинки язика опукла, просу­нена вперед, піднята до твердого піднебіння. М'яке піднебіння підняте. Голосові зв'язки вібрують. Голосний и в українській мові не по­м'якшує попереднього приголосного.


Голосний і.


Губи, утворюючи вузьку щілину, розтягнені на боки значно більше, ніж під час артикуляції звука є. Відстань між зубами найменша порівняно з вимовою інших голосних. Кінчик язика впира­ється в нижні зуби. Передня частина спинки язика високо піднята до твердого піднебіння. Бокові краї язика зімкнені з верхніми бокови­ми зубами, альвеолами. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській літературній мові звук / виразно на­пружений, пом'якшує попередній приголосний.


Зіставлення артикуляцій голосних показує, що рухи губ узгоджені з рухами язика. Що більше губи витягуються вперед, то більше тіло язика відтягується назад (звуки о, у). Коли тіло язика подається впе­ред (голосні е, и, і), губи розтягуються на боки. В артикуляції голосних різне співвідношення порожнин рота і глот­ки. Під час артикуляції звуків а, о, у більше резонує ротова порожни­на, а під час вимови е, и, і — порожнина глотки. Вади вимови голосних здебільшого зумовлюються анатомічними змінами периферичного мовного апарату. Так у разі порушення носо­вого дихання внаслідок доброякісних та злоякісних пухлин, аденоїдів, викривлення носової перегородки та при порушенні ротового дихан­ня, коли незрощені тверде й м'яке піднебіння та язичок, виникає своє­рідний носовий тембр вимови голосних (гугнява вимова). Причиною неправильної вимови голосних може бути й неточність У рухах і положеннях органів артикуляції. Наприклад, надмірне витя­гування губ може надавати голосним а, о, у відтінку звука в, а надмір­не відтягування та підняття задньої частини спинки язика надає зву­кам а, о, у відтінку голосного у або приголосного г (фрикативного). Водночас звуження щілини між спинкою язика й піднебінням під час вимови голосних е, и, і надає голосному є відтінку звука и, а голосним и> і відтінку приголосного й, російського ы чи фрикативного г.


Спільними вадами для всіх голосних є висока (фальцетна) вимова, пов'язана з передньою вимовою голосних, та гугнява, зумовлена ана­томічними змінами в будові носової порожнини та піднебіння. Гугнява вимова усувається тривалою роботою з метою виховання мовного Дихання за методикою, що рекомендується для дітей з ринофонією та ринолалією. У легких випадках використовують вправи, щоб виробити в дітей контроль за правильним видихуванням повітря через ротову порожнину і резонуванням ротової порожнини. Важливу роль у цьому процесі відіграє слух. Логопед .навчає дитину розрізняти пра­вильне й гугняве звучання голосних (спочатку імітує правильну й гугняву вимову в своїй мові, а потім у мові дитини, записаній на магнітофон). Відчути проходження струменя повітря через ротову по­рожнину допомагає чергування гучної та шепітної вимови голосних. Зайве резонування носової порожнини можна відчути також рукою, поклавши її на щоку. Щоб навчити учня контролювати вимову, лого­пед імітує гугняву й правильну вимову голосних, поклавши руку ди­тини на свою щоку. Аналогічну роботу проводить дитина самостійно. Чітке розпізнавання правильної й гугнявої вимови на слух та за допо­могою м'язових відчуттів сприяє виробленню належного самоконтро­лю за правильною вимовою голосних.


Вади вимови голосних, зумовлені неточним відтворенням елементів артикуляції, усуваються тоді, коли в учнів виробиться відчуття рухів язика та губ вперед-назад, вміння піднімати та опускати спинку язика, напружувати та розслаблювати його м'язи. На початковому етапі роботи ці відчуття можуть доповнюватись сприйманням рухів зором. Зближення губ під час вимови звуків а, о, у усувається тоді, коли дитина навчиться відчувати відмінність у рухах і напруженні губ у ході правильного вимовляння а (о, у) та приголосного в. Можна використати такий прийом, як тривале вимовляння голосного а (о, у). У разі неправильної вимови утворюються склади ва-ва (во-во, ву-ву).
Звуження щілини між спинкою язика й піднебінням під час вимови голосних е, и, і усувається аналогічними прийомами. Усуненню таких вад сприяє відчуття відмінності в силі й тривалості видихуваного струменя повітря. Коли голосні вимовляються правиль­но — щілина широка, тому струмінь повітря слабкий. Із звуженням щілини посилюється напруженість струменя повітря. Це легко відчу­ти рукою, піднесеною до рота. В усіх випадках необхідно добиватись чіткого розрізнення правильного й неправильного звучання на слух. Це разом із кінестетичними відчуттями сприяє вихованню самоконт­ролю за вимовою.


Щоб уникнути фальцетної вимови голосних о, а, у, необхідно, щоб їх артикуляція була більш задньою, внаслідок чого збільшиться резо­нування ротової порожнини. Для цього дитину попередньо навчають розпізнавати рухи язика вперед до нижніх зубів і назад. Закріплюють таку артикуляцію голосних а, о, у у сполученнях з приголосними х, г, к (ах, ох, ух, ха). М'язовий контроль за правильним відтворенням ци* голосних доповнюється зоровим. Учень у дзеркалі спостерігає рухи кінчика язика, який під час правильної вимови відтягується від ниж­ніх зубів. Неправильними є рекомендації контролювати низьку вимо­ву звуків рукою, поклавши її на грудну клітку. Недопустимим також є підвищення голосу на основі відчуття вібрації кісток черепа.


Приголосні звуки


Для приголосних звуків української літературної мови властиве, на відміну від голосних, утворення в ротовій порожнині на шляху види­хуваного повітря перепон, що характеризуються зімкненням, збли­женням або поєднанням зімкнення і зближення органів артикуляції. Відбувається також зосередження органів артикуляції у фокусі тво­рення, посилення м'язової напруги, збільшення сили повітряного стру­меня. В українській літературній мові 32 приголосні звуки. Виділяють такі групи приголосних:


I.    За активним мовним органом (місцем творення перепони):

а)    губні — п, б, ф, в, м;
б)    язикові — т, т', д, д', н, н', с, с', з, з', л, л', р, р', ц, ц', дз, дз', ш, ж, ч, дж, к, г , х, г, й.


II.    За способом творення перепони:

а)    зімкнені;
б)    щілинні;
в)    дрижачі.

Зімкнені в свою чергу поділяють на:

а)    вибухові (раптове розкриття перепони): п, б, т, т', д, д', к, г;
б)    зімкнено-прохідні  (відсутній вибух, струмінь повітря проходить через ніс): м, н, н;
в)    зімкнено-щілинні  (африкати — зімкнення переходить у щілину): ц, ц', дз, дз', ч, дж.

Щілинні: ф, в, с, с', з, з', ш, ж, л, л', й, х, г.

Дрижачі: р, р'.


ІІІ. За участю спинки язика:

а)    тверді;
б)    м'які.

Тверді: б, п, м, в, ф, д, т, з, с, дз, ц, л, н, р, ж, ш, жд, ч, г, х, г, к. М'які: д' т', з', с', дз', ц', л', н', р', й. Звуки п', б', м', ф', в', к', ґ', г', х' ш', ж, ч', дж' в українській мові вимовляються напівпом'якшено здебільшого перед голосним і. Розглядаються ці напівпом'якшені як варіанти твердих фонем.


Подовжені приголосні в українській мові не мають фонологічної самостійності.


IV.    За участю голосу й шуму:

а)    шумні;
б)    сонорні.


Шумні поділяють на дзвінкі (вібрують голосові складки): б, д, д', з, з', ж, дз, дз', дж, г, ґ і глухі: п, ф, т, т', с, с', ц, ц, ш, ч, к, х (голосові складки не вібрують). Сонорні: м, н, н', р, р', л, л', в, й (голос переважає над шумом).


V.    За участю носового резонансу:

а)    носові;
б)    неносові.

Носові: м, н, н'.
Неносові: б, д, д'.


Класифікація приголосних за вказаними ознаками має велике зна­чення для подолання вад вимови приголосних. На основі таких лінг­вістичних даних визначаються зміст, методичні прийоми, порядок ро­боти над звуками різних артикуляційних груп тощо.


Звуки п, б, м


Звук п — твердий, губно-губний, зімкнений, глухий.
Звук б — парний дзвінкий звука п.
Звук м — зімкнено-прохідний, сонорний.
Звуки п, б — ротові, м — носовий.


Під час вимови звуків п, б верхня і нижня губи зімкнені. Язик вільно лежить у ротовій порожнині або набуває положення наступно­го звука. М'яке піднебіння закриває про­хід у носову порожнину. Під час вимовляння звука п голосові зв'язки не вібрують, а звука б — вібрують.
Артикуляція звука м подібна до арти­куляції звука б. Змінюється лише поло­ження м'якого піднебіння, яке опускається, утворюючи отвір для проходження струме­ня повітря через ніс (мал. 5).

На відміну від російської мови в україн­ській немає м'яких фонем. Лише в позиції перед і вони стають напівпом'якшеними (піт, пір 'я, біг, білий, табір, міх). Вади вимови звуків п, б, м малопоширені. Трапляються поодинокі випадки вад способу творення перепони. Частіше немає достатнього зімкнення губ (між губами утворюється щілина) або звуки п, б вимовляються з придихом, оскільки повітря видихається не поштовхом, а поступово після закінчення артикуляції. Такі вади легко усуваються, якщо дитина знатиме, що активними органами у творенні цих звуків є верхня й нижня губи, і розрізнятиме такі способи творення звуків, як зімкнення органів мовлення та утво­рення між ними щілини. Виробляється правильна артикуляція звуків п, б, м за словесною інструкцією: "Зімкни верхню й нижню губи і з силою виштовхни повітря між ними". З участю голосу утвориться звук б, без участі голосу — звук п.


Серед традиційних прийомів вироблення правильної артикуляції звуків п, б відомі такі, як постановка звука п в момент видиху повітря крізь зближені губи (імітація гасіння свічки), а дзвінкого б— під час озвученого видиху (гудіння). Цей прийом полягає в тому, що в мо­мент проходження повітря крізь зближені губи вказівним пальцем руки, покладеним під нижню губу, енергійно наближують нижню губу до верхньої. Правильну артикуляцію звуків п, б можна виробити аналогічним прийомом, використовуючи приголосні ф, в або голосні о, у (для одержання належної дзвінкості звука б). Зімкнути губи можна за допомогою великого та вказівного пальців. Вказівний палець кладуть над верхньою губою, а великий — під ниж­ньою. Під час видиху чи вимовляння згаданих звуків губи змикають­ся рухом пальців вперед. Прийом надування щік з наступним хлопанням по них, так само як і вібрація обох губ одним пальцем, малоефективний. У випадках від­сутності озвучення звука б можна скористатись традиційними (загаль­ними для озвучення будь-яких шумних приголосних) прийомами. Одним із таких прийомів є механічне викликання вібрації голосо­вих зв'язок: легке коливання щитовидного хряща вгору—вниз, впра­во—вліво.


Ефективним може бути прийом швидкого переходу від шепітної вимови приголосного між голосними (аапаа) до гучної. При цьому утворюється звукосполучення аба. Контролювати вібрацію голосових зв'язок можна рукою, покладе­ною на гортань, або закривши долонями вуха. Носовий м вимовляється так, як і б, лише губи залишаються зімкненими, а повітря проходить через ніс. Якщо потрібно виробити відчуття резонування носової порожнини, руку кладуть на щоку. Поши­рений прийом вироблення відчуття резонування носової порожнини пальцями, покладеними на ніс, нерідко спричиняє гугнявий тембр інших звуків. Здебільшого це буває при утрируваній вимові складів типу ма, мо, му під контролем пальця. Автоматизувати звуки п, м краще в закритих складах та словах з ними (ап, уп, ам, ом, ...; цап, суп, там, том, атом). Дзвінкий б доцільно спочатку вимовляти у відкритих складах та в сполученні із сонорними (ба, бу, бра, бло, ...; баба, буква, брат, блокнот...). Слід пам'ятати, що дзвінкий приголосний б в українській мові ви­мовляється виразно, зберігаючи дзвінкість у кінці слів і складів перед глухими приголосними (дуб, гриб, дубки, бабка). Під час диференціації звуків п—б особливу увагу слід звернути на протиставлення їх за глухістю — дзвінкістю.


ЗВУКИ т, д, н, т', д', н'


Звук т — твердий, передньоязиковий, зімкнений, глухий.
Звук т' — м'який, парний твердого звука т.
Звуки д, д' — парні дзвінкі глухих т, т'.
Звуки н, н' — сонорні.
Звуки т, т', д, д'— ротові, н, н — носові (мал. 6).
Звуки т, д мають багато спільних елементів артикуляції.





Губи й зуби під час вимовляння звуків набувають положення наступної голосної. Кінчик язика разом з передньою спинкою впирається у верхні зуби та альвеоли. Бокові краї язика прилягають до верхніх кутніх зубів, утворюючи перепону для повітря. Сильний струмінь повітря розриває зімкнення між самою передньою частиною спинки язика і верхніми зубами. Можливий і інший варіант артикуляції, при якому кінчик язика впирається в нижні зуби, а зімкнення з верхніми зубами та альвеолами утворює передня частина спинки язика. М'яке піднебіння в обох випадках закриває прохід у носову порож­нину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимовляння звука т, віб­рують тоді, коли вимовляється звук д.



Артикуляція звука н відрізняється від артикуляції звука д положенням м'якого піднебіння. М'яке піднебіння під час ви­мовляння звука н опускається і відкриває прохід для видиху повітря через носову по­рожнину. Тому цей (і парний м'який) звук ще називають зімкнено-прохідним. Пом'якшені звуки т, д, н (мал. 7) мо­жуть мати верхню й нижню артикуляцію. При верхній артикуляції кінчик язика піднімається вгору і разом з передньою спинкою утворює зімкнення за зубами на альвеолах, середня спинка піднімається вгору. При нижній артикуляції кінчик язика опускається до нижніх різців, а передня спинка язика утворює зімкнення з альвеолами та передньою частиною твердого піднебіння. Усе язикове тіло в обох випадках зосереджується в передньо-середній частині ротової порож­нини. В обох випадках утворюються подібні за акустичними характе­ристиками звуки. Вадами вимови звуків т, т', д, д' є неправильне відтворення місця й способу творення перепони та участі голосових складок. Вади вимови звуків т, т', д, с' (фрикативна, міжзубна вимова та глуха вимова дзвінких д, д') трапляються рідко. Вади вимови н, н' виявляються в спотворенні носового тембру.


Це здебільшого зумовлюється різними розростаннями в носоглотці, но­совій порожнині, викривленням носової перегородки тощо. У цих ви­падках звуки н, н' набувають відтінку проривних (нд, н'д')1. Можлива також міжзубна вимова цих звуків. Правильна артикуляція розглянутої групи звуків швидше виробля­ється тоді, коли дитина достатньо усвідомить місце і спосіб творення звуків. Отже, в учнів треба виробити уміння змикати кінчик язика з верхніми зубами та навчити їх контролювати правильність відтво­рення даного положення, спираючись на м'язові відчуття. Дітей спочатку навчають розрізняти найпоширеніші способи творення звуків (зімкнення — щілина). Потім допомагають їх засвоїти місце зімкнення язика із зубами. Саме цей прийом застосовується для вироблення в Учнів артикуляцій зімкнених т, д замість фрикативних (з придихом)


1Спотворений носовий тембр носових н, н' може бути виявом закритої форми ринолалії.


та запобігання випадкам міжзубної вимови цих звуків. За словесною інструкцією логопеда (а пізніше на основі м'язових відчуттів) учень відтворює потрібне положення язика, стежить за правильним прохо­дженням струменя повітря. Вади дзвінкості приголосних д, д' усуваються за програмою корек­ції вад участі голосових складок, наведеної раніше. У практиці для постановки звуків т, д, н поширений спосіб викори­стання інших звуків, зокрема п, б, м. Спочатку вимовляється звук п або склад па з просунутим між зубами язиком, потім за допомогою пальців розсуваються губи — утворюється міжзубне т. Після цього язик переводять за зуби. Аналогічним шляхом здійснюють і постановку парного дзвінкого д. За основу в цьому випадку береться звук б або склад ба. Можуть бути використані й інші прийоми (див. звук б). Для звука н використову­ється звук м або склад ма. Виробленню правильної вимови звуків т, д', н' як уже зазначалось, передує робота над засвоєнням учнями ознак твердість—м'якість. Для усвідомлення цих понять використовуються звуки, що правильно ви­мовляються дитиною. Якщо дитина не оволоділа м'якою вимовою лише цих звуків (утруд­нення у відтворенні артикуляції при добре розвиненому фонематич­ному сприйманні), доцільно скористатись традиційним прийомом — вимовою складів з голосним і (ті, ді, ні). Під час вимовляння голос­ного і кінчик язика опускається до нижніх зубів, а спинка утворює зімкнення з твердим піднебінням. Напруження м'язів мовного апара­ту, розтягування куточків рота в посмішку поліпшують вимову м'я­ких. Для диференціації звуків необхідно, щоб учні навчились розрізняти звуки за такими ознаками, як твердість—м'якість (т—т', д—д', н—н') та глухість — дзвінкість (т—д, т'—д'). Це сприяє кращому засвоєнню правопису твердих і м'яких, глухих і дзвінких приголосних, запобігає дисграфії.


Звуки к, ґ


Звук к — твердий, задньоязиковий, зімкнений, глухий, ротовий.
Звук ґ' 1 — парний дзвінкий звука к.




Губи й зуби під час вимови звуків к, ґ (мал. 8) набувають положення наступної го­лосної. Кінчик язика відтягується від нижніх зубів, задня частина спинки язика піднімається вгору до м'якого піднебіння і утворює з ним зімкнення. Проте місце зі­мкнення може змінюватись під впливом су­сідніх голосних звуків. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимови звука к і вібрують, коли вимовляється ґ. Вади вимови задньоязикових к, ґ поля­гають у відсутності цих звуків або заміні їх іншими. Трапляються також випадки порушення норм орфоепії української літературної мови. Проривний ґ вимовляється як фрика­тивний г. Методика вироблення в учнів артикуляції звуків к, /"аналогічна до методики вироблення вимови інших зімкнених (п, б, т, д). Але діти повинні усвідомити, що місце зімкнення мовних органів інше. Для цього з учнями повторюють найпоширеніші способи творення при­голосних (зімкнення — щілина). Закріплюють ці знання на звуках п, б, т, д. Потім переходять до визначення місця зімкнення органів під час вимовляння звуків п, б і т, д. Після цього пропонують опустити кінчик язика вниз і в такому положенні вимовити звуки т, д, т', д'. Важливо, щоб учні відчули, що зімкнулась спинка язика із зубами, піднебінням. А потім можна переходити від складів ті, ді до кі, гі та ку, гу, ко, ґо, поступово наближаючи місце зімкнення до м'якого під­небіння. Особливу увагу слід звернути на правильну вимову проривного г, який в українській мові вживається рідко і часто неправильно вимов­ляється в словах. Навчаючи учнів артикуляції проривних, часто використовують склад та.


1Задньоязиковий, проривний, дзвінкий. Вживається в небагатьох словах, а саме: агрус, гава, гавити, ганджувати, ганок, гедзь, гелготати, гигнути, гніт, грати, гречний, грунт, гринджоли, гуля, джигун, дзига, дзиглик, дригнути та ін.



Проте, на нашу думку, у цьому випадку краще користуватись сполу­ченням ті, оскільки під час вимовляння м'якого т' кінчик язика опущений до нижніх різців, а спинка піднята до піднебіння. Потім шпателем або зондом кінчик язика (з положення, в якому він був під час вимовляння складу ті) просувають у глиб ротової порожнини. Спочатку учні вимовляють склад кі, а потім — ки. Після цього склади переносяться в слова типу: кіно, кінь, ківш, кільце, кінець, Київ, кизил, кислий, кит, кисть та ін. Методика навчання артикуляції парного дзвінкого г аналогічна до методики навчання вимови звука к. При цьому роботу починають зі складу ді. Для утворення дзвінкого г можна скористатися традиційними при­йомами озвучення глухого від парного дзвінкого, що застосовувались для звуків п, б. Автоматизація та диференціація звуків к, г відбуваються так само, як і інших зімкнених звуків (п, б, т, д).


Звуки х, г


Звук х — твердий, задньоязиковий, фрикативний, глухий, ротовий.
Звук г — парний дзвінкий звука х. За місцем творення — глотковий, або фарин­гальний.



Під час артикуляції звуків х, г (мал. 9) губи й зуби набувають положення наступ­ної голосної. На положення кінчика язика впливають сусідні звуки, зокрема голосні. Залежно від цього він наближається або відходить від нижніх різців. Під час вимов­ляння звука х задня частина спинки язика утворює широку щілину з м'яким підне­бінням. Артикуляція звука г відбувається при зближенні кореня язика з задньою стінкою глотки (фаринкса). Саме тому цей звук називають глотковим, або фарингальним. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порож­нину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимовляння х, а вібрують, коли вимовляється звук г. Вади вимови звуків х і г трапляються рідко. Здебільшого це заміна звука х зімкненим к, г — звуком г' (що буває рідше), дзвінкого г — глухим х. Бувають випадки неправильного положення язика — над­мірне відтягування його від нижніх різців.


Для подолання вад способу й місця творення цих звуків необхідно, щоб учні навчились чітко розпізнавати положення спинки язика, що відповідають зімкненню й утворенню щілини з піднебінням. Порів­няння цих положень, уміння їх відчувати і контролювати способи творення звуків на основі м'язових відчуттів та слухом забезпечують правильну вимову та правильне позначення звуків на письмі відповід­ними буквами. Традиційно звук х виробляється імітацією дій зігрівання рук види­хом повітря. Губи дещо витягуються вперед, тепле повітря видихаєть­ся на наближені до рота руки. При цьому звертається увага на те, що видих треба робити при більшому напруженні губ, язика. Сила види­ху має бути більша, ніж тоді, коли спокійно видихається повітря. Озвучення при глухій вимові звука г здійснюється розглянутими раніше прийомами. Допомагає в цьому й уміння розпізнавати відмін­ність у резонуванні (вібрації) гортані. Під час вимовляння ротових дзвінких з, ж, в вібрація відчувається більше на щитовидному хрящі, а при вимові звука г — над ним. Починати автоматизацію звука г краще у відкритих складах. Дзвін­кість звука г краще відчувається в поєднанні його з голосними, сонор­ними та дзвінкими приголосними (газета, голова, вогнище, гриб, глек). У випадках плутання або заміни звуків (х—г) потрібно обов'язково провести роботу, спрямовану на диференціацію цих звуків. За змістом така робота аналогічна до тієї, що рекомендувалась для подолання вад дзвінкості приголосних.


Звук в


Звук в — твердий, губно-губний, щілинний. Губно-губний в в українській літературній мові належить до сонор­них і не має співвідносної пари за глухістю і дзвінкістю. У позиції перед губними, на початку слова перед приголосними, у середині сло­ва після голосного перед приголосним та на кінці слова після голосно­го звук в переходить в у нескладовий: (впасти— упасти, вдень—удень, мовчати—моучати, лев—леу). У позиції перед і звук в губно-зубний, напівпом'якшений (вітер, ві­сім). Губно-зубна вимова інколи характерна для звука в позиції перед голосними и та є. Губно-зубний і напівпом'якшений — варіанти губно-губної фонеми.



Під час артикуляції звука в (мал. 10) ни­жня губа з верхньою утворює вузьку щіли­ну, через яку проходить струмінь видиху­ваного повітря. Язик набуває положення су­сідніх звуків. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину. Го­лосові зв'язки вібрують.
Вади вимови звука в трапляються рідко. Проявляються вони переважно у недостат­ньому чи надмірному зближенні губ. У цих випадках звук нагадує у нескладовий або зімкнений б (вода — уода, бода). Ці вади легко усунути на основі знань про подолання вад способу творення перепони. Традиційними способами вироблення правильної артикуляції звука в є наслідування та використання інших фонем. Для наслідування логопед повинен показати й пояснити учням пра­вильне положення губ перед дзеркалом, а потім запропонувати їм відтворити це положення. Використовуючи інші звуки, доцільно вибирати лабіалізовані голо­сні. Під час тривалого вимовляння звука у (о) нижню губу вказівним пальцем наближають до верхньої. Зближувати губи можна і двома пальцями: великим і вказівним. Цей прийом подібний до описаного раніше для звуків п, б. Відмінність полягає в тому, що під час вимов­ляння звуків п, б губи змикаються, а коли вимовляється в — утворю­ється вузька щілина.


На практиці іноді для постановки звука в використовують прийом прикусування (верхніми зубами нижньої губи). Такий прийом невда­лий, оскільки він не відповідає правильній артикуляції звука в в українській мові і дає неприродну вимову губно-зубного в. Автоматизація губно-губного звука в ускладнюється у випадках дво­мовності (вплив російської мови). Тому необхідно спочатку навчити учнів чітко розрізняти губно-губну та губно-зубну артикуляцію на основі м'язових відчуттів, а потім уже переходити до автоматизації губно-губного в. Автоматизація звука в передбачає включення його у склади (відкри­ті, закриті, зі збігом приголосних). Вправи на диференціацію звука в проводять лише тоді, коли дитина плутає його з іншими приголосни­ми чи голосним у.



Звук ф


Звук ф — твердий, губно-зубний, щілин­ний, глухий.



Нижня губа під час вимови звука ф (мал. 11) утворює вузьку щілину з верхніми зубами. Язик набуває положення сусідніх зву­ків. М'яке піднебіння закриває прохід у носо­ву порожнину. Голосові зв'язки не вібрують. Вади вимови звука ф бувають рідко. Як і при вимові звука в, вони зумовлюються надмірним або недостатнім зближенням ор­ганів артикуляції (нижньої губи з верхніми зубами). Усуваються ці вади прийомами, що описані для звука в (подолання вад способу творення перепони). Звук ф не має дзвінкої пари. Він не плутається з в, якщо учні добре
розрізняють місця творення цих звуків.


Звук й


Звук й — м'який, середньоязиковий, щілинний, сонорний. Під час артикуляції звука й (мал. 12) губи й зуби набувають поло­ження наступної голосної. Кінчик язика впирається в ясна біля ниж­ніх зубів, середня частина спинки утворює щілину з твердим підне­бінням (щілина вужча, ніж у разі вимовляння звуків с, ш). М'яке піднебіння закриває прохід у носову поро­жнину.




Голосові зв'язки вібрують. Вади вимови звука й пов'язані з непра­вильним місцем творення перепони: між­зубне положення кінчика язика, надмірне напруження м'язів і звуження щілини, внаслідок чого утворюється звук, подібний До приголосного г. Бувають випадки заміни звука й звуками г, л', з' (яблуко — габлуко, ляблуко, зяблуко). Перед тим як виробляти в учнів правиль­ну артикуляцію, треба переконатися, що вони знають назви органів артикуляції та вміють утворювати ними зімкнення й щілину. На основі цих знань і вмінь дитина відтворює правильну артикуляцію: кінчик язика змикає з нижніми зубами, а між середньою частиною спинки язика і твердим піднебінням утворює щілину, через яку проходить напружений струмінь повітря. У момент вимовляння звука й спинка язика з напруженням піднімається (але не змикається) до середньої частини піднебіння. Цей рух учень може відчути пальцем, поклавши його на спинку язика. Традиційним способом вироблення правильної артикуляції є вико­ристання інших фонем. Здебільшого використовуються фонеми і, з', х' або сполучення голосних аі, іа. Вимова звука й відрізняється від вимови голосного і більшим напруженням м'язів язика і звуженням щілини, між спинкою язика та піднебінням. Рукою, піднесеною до рота, можна відчути зміну в силі видихуваного струменя повітря (при і — слабкий, тривалий, при й — напружений, короткий).


Сполучення аі або іа вимовляються спочатку повільно, потім швидко. Внаслідок швидкої вимови утворюються сполучення ай або дифтонг я. Аналогічно утворюються інші дифтонги (є, ю). Звук й від приголосного з' утворюється механічним способом: під час вимовляння звука з' шпателем натискають на передню частину спинки язика і посувають її в глиб ротової порожнини до утворення звука й. Від складу хі звук й утворюється внаслідок напруження м'язів язика та просування його вперед так, щоб кінчик язика зімкнувся з нижніми зубами. У випадках заміни звука й приголосним л' треба порівняти артику­ляції цих звуків, звернувши увагу на те, що під час вимовляння л' кінчик язика змикається з верхніми зубами, а при вимові й — з ниж­німи. Автоматизація та диференціація звука й здійснюється аналогічно до автоматизації й диференціації інших фрикативних приголосних. Вра­ховуючи, що звук й вживається в позиції після голосного перед приголосним і в кінці слова як нескладотворчий голосний ї (чайка, мій), а в інших позиціях — як приголосний і нескладотворчий голо­сний ї (яма-йама, їама), автоматизується звук у різних позиціях сло­ва: у кінці складу, слова (майже, знайте, даруйте, твій, чужий) та в складі дифтонгів (яблуко, язик, яма, ясно, юнак, юний, б'є та ін.). Оскільки на письмі буквами я, ю, є позначаються дифтонги та м'я­кість приголосних, необхідно допомогти учням у розпізнаванні таких випадків.



Звуи с, с', з, з'


Звук с — твердий, передньоязиковий, щілинний, глухий.
Звук з — парний дзвінкий звука с.
Звуки с', з' — парні м'які звуків с, з.




Звуки с, з (мал. 13) мають багато спільних елементів артикуляції. Губи й зуби набувають положення наступного голосного, кінчик язика змикається з нижніми різцями. Передня частина спинки язика утворює з верхніми зубами щілину. Оскільки бокові краї язика підняті до верхніх кутніх зубів, а кінчик язика опущений до нижніх різців, вздовж спинки язика утворюється жолобок, по якому стру­мінь повітря проходить між різцями. Це утворює різкий шум, що нагадує свист. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порож­нину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимовляння глухого с і вібрують, коли вимовляється дзвінкий з. Під час вимовляння с', з', як і при вимові інших м'яких, губи розтягуються в посмішку, передня частина спинки язика піднімаєть­ся до твердого піднебіння, внаслідок чого звужується щілина, по якій проходить струмінь повітря. Відчутно збільшується загальна напруже­ність м'язів артикуляційного апарату. Вади вимови свистячих приголосних поширені і мають різний характер. Найчастіше зустрічаються вади положення органів артикуляції. Звуки с, с', з, з' замінюються звуками ш, ж, й та плутаються зі звука­ми ш, ж (танки, жима, йима, Саса, Шаса, зук, жуби).


Трапляється спотворена вимова цих звуків. Поширеною є міжзубна вимова, при якій кінчик язика під час вимовляння звука просовується між зубами. Губно-зубна вимова характеризується наближенням нижньої губи до верхніх зубів. Звуки с, з набувають у цьому випадку відтінку звуків в, ф. Під час призубної вимови кінчик язика упирається одночасно у верхні і нижні зуби і тим самим утворює перепону для проходження струменя повітря. У цьому випадку звук с нагадує звук т, а з — д. Внаслідок відтягнення кінчика язика від нижніх зубів назад Утворюється щілина між спинкою язика і піднебінням (а не з верхніми зубами). Таке положення язика надає звуку надмірної шумності, що нагадує звуки ш, ж. Неправильний напрям видихуваного струменя повітря (по бокову краях язика) внаслідок зімкнення кінчика язика з верхніми переднім^ або боковими зубами дає бокову вимову. Звуки з, з' інколи замінюються глухими с, с' — вади дзвінкості приголосних. Можливі випадки носової вимови, коли струмінь повітря під час артикуляції свистячих звуків проходить через ніс. Виникає носовий тембр і внаслідок надмірного або недостатнього резонування носової порожнини. Зрідка зустрічаються вади м'якості приголосних (замінюються, плутаються звуки с—с', з—з').


Вироблення правильної  артикуляції звука с1


Підготовча робота до вироблення правильної артикуляції (постановки звука) передбачає перевірку знань назв органів артикуляції, що беруть участь у творенні цього звука (нижні зуби, кінчик і передня спинка язика)2, відтворення основних положень органів, що забезпечують правильну артикуляцію даного звука. Для цього учням пропонують різноманітні завдання. Показати органи артикуляції за словесною інструкцією логопеда ("Покажи верхню губу, кінчик язика, передню частину спинки язика, нижні зуби"). Використовуються артикуляційний апарат дитини, му­ляж, схематичний профіль артикуляції. Назвати органи артикуляції та їх частини, до яких логопед доторкнув­ся зондом. Відтворити положення органів артикуляції за словесною інструкці­єю логопеда ("Утвори щілину між верхніми і нижніми зубами; зімкни кінчик язика з нижніми зубами; зімкни кінчик язика з нижніми зуба­ми і видихни повітря"). Правильність відтворення зазначених поло­жень перевіряє логопед. У разі відтворення всіх положень органів артикуляції звертається увага на можливість утримання їх у такому положенні (лічба до трьох). Відтворити ті самі положення за зображенням їх на схемі артику­ляції. (Правильність відтворення всіх положень дитина контролює перед дзеркалом відчуттям струменя повітря, м'язовим відчуттям.)



1На даній групі звуків (с, с', з, з') докладно розкривається розроблена нами методика вироблення правильної звуковимови.
2В окремих випадках (губно-зубна, бокова вимова) виникає потреба називати інші органи артикуляції або їх частини (верхні зуби, бокові краї язика і т. д.).




Повторно відтворити ті положення, які учень слабо засвоїв. Якщо в дитини спотворена вимова певного виду, треба завчасно підготувати її до подолання цієї вади. Наприклад, під час призубної вимови важливо навчити дитину диференціювати зімкнення кінчика язика і верхніх та нижніх зубів. До­помагає в цьому сприймання положень кінчика язика зором (у дзеркалі) та відчуття дотику кінчика язика до верхніх і нижніх різців. Крім того, положення кінчика язика розпізнається і за характером видихуваного струменя повітря. Зімкнення кінчика язика і верхніх зу­бів утворює перешкоду для проходження повітря між зубами, тому відчувається поштовх (як під час вимовляння звука т). Зімкнення кін­чика язика і нижніх зубів (при відкритому роті) не перешкоджає прохо­дженню повітря між зубами, тому воно видихається тривалий час. Порівняння цих двох положень дає можливість підвести учнів до висновку, що кінчик язика під час вимовляння звука с зімкнутий лише з нижніми зубами і не перешкоджає повітрю проходити між зубами. Послідовність роботи над постановкою звука с така:


  1. Засвоїти теоретичні відомості про правильну артикуляцію звука с. Логопед звертає увагу учнів на основні моменти артикуляції: зімк­нення кінчика язика і нижніх зубів, утворення щілини між передньою спинкою язика і верхніми зубами. Додаткові відомості даються лише в окремих випадках (положення бокових країв язика — при боковій вимові, розтягування губ — для наближення кінчика язика до нижніх різців при шиплячій вимові тощо).
  2. Відтворити всі елементи правильної артикуляції за словесною інстру­кцією логопеда ("Зімкни кінчик язика з нижніми зубами, утвори щі­лину між зубами і видихни повітря; видихни повітря ще раз, перевір пальцем, як іде повітря").
  3. Повторно відтворити артикуляцію із зосередженням уваги на м'язо­вих відчуттях. Запам'ятати їх з подальшим використанням для контролю.
  4. Самостійно відтворити артикуляцію зі словесним описом основних положень органів артикуляції.
  5. Послідовно вимовити звуки сс... аа. Артикуляція звука с контро­люється м'язовим відчуттям, відчуттям струменя повітря, що йде вздовж пальця, покладеного на нижню губу. Вимовити сполучення звука с з голосним у відкритих складах типу: сса, ссе, сси. Вимовити склади і слова зі складами: са — сад, се — село, си — син



Для забезпечення самостійності, активності учня бажано на занят­тях навчити його користуватись "Навчальною карткою", в якій даєть­ся певна програма дій з відповідним унаочненням. Завдяки викорис­танню таких карток зменшується потреба в контролі за роботою дитини з боку логопеда, вчителя та ін. Автоматизація правильної вимови звуків передбачає вироблення навичок правильної вимови звука в зв'язній мові. Для цього добирається мовний матеріал, що містить слова — назви предметів, дій, ознак та ін.1 Перевагу слід надавати завданням з певним логічним навантаженням, Обов'язковими є завдання, що передбачають розвиток фонематичного сприймання. Орієнтовним зразком такого матеріалу та видів роботи може бути матеріал, вміщений у посібниках Блінової Г.Й., Савченко М.А., Смирнової Л.О. та Винокура А.С. Автоматизація правильної вимови продовжується доти, поки відпаде потреба в постійному зосередженні уваги дитини на вимові нового звука. Якщо в дитини дефектна вимова і стійка заміна звука, виникає потреба у проведенні спеціальної роботи на порівняння правильної, нової артикуляції і старої.


Звук с'


Одночасно з автоматизацією правильної вимови звука с починається підготовча робота до вироблення правильної вимови звука с'. З учнями працюють над засвоєнням ознак твердість — м'якість на звуках, що правильно ними вимовляються. Якщо така робота не проводилась, її доцільно провести перед опрацюванням звука с'. У ході постановки звука с' в учнів насамперед перевіряють наявні знання про ознаки твердість—м'якість та вміння вимовляти інші м'які звуки. Вимовою звука с' учень оволодіває за аналогією до вимови інших корелятивних пар (т—т', д—д'...). Уміння напружувати органи арти­куляції, підносити спинку язика до твердого піднебіння, розтягувати кути рота дитина переносить на вимову звука с'.


1Зразки чотирьох навчальних карток для різних звуків наведено далі в окремоу розділі.


Послідовність роботи така:

  1. Вимова раніше опрацьованих пар складів із звуками т—т з переходом на вимову складів зі звуком с': ти—ті, та—тя, си—сі, са—ся.
  2. Вимова звука с' у сполученні з голосними (сі, ся, сю) та в закри­тих складах: ась, ись, ось, усь.
  3. Вимова слів: сіль, сім'я, осінь, сядь, Люся, Вася, сюди, лось.
  4. Вимова звука с' із наступним словесним    описом положення органів артикуляції та відчуттів, що при цьому виникають.



Автоматизація звука с' здійснюється так само, як і звука с. Необхід­но закріпити правильну вимову с'у різних позиціях слова, у сполу­ченнях з різними голосними й приголосними. Звук с' повинен чітко диференціюватися з парним твердим с. Диференціація звука відбувається в такій послідовності:

  1. Порівняння складів зі звуками с, с' у вимові.
  2. Порівняння слів, що містять звуки с—с': квас—квась, сад—сядь, сіпати—сипати, суди—сюди,
  3. Словесний опис відчуттів, що виникають під час вимови звуків с—с'.
  4. Аналіз звукового складу слів зі звуками с, с'. Визначення диференціальної ознаки кожного з цих звуків.
  5. Вимова звуків с, с'у різних за звуковим складом словах та зв'яз­ній мові.



Звуки з, з'


Оволодіння правильною вимовою звуків с, с' є основою правильної вимови звуків з, з', оскільки артикуляція цих пар звуків, крім положення голосових зв'язок, однакова. Тому перед логопедом стоїть конкретне завдання — допомогти перенести набуті знання та вміння правильної вимови звуків с, с' на звуки з, з'. Перед початком роботи над звуком з в учня необхідно сформувати поняття про ознаки глухість — дзвінкість. Безпосередня робота над звуком з починається з виявлення знань і вмінь відтворювати звук с. Орієнтовний план цієї роботи.


  1. Актуалізація знань положення органів мовлення під час вимови звука с. Вимовити звук с з визначенням основних моментів артикуляції. Самостійно визначити відсутність вібрації голосових зв'язок при вимові звука с. Підвести учнів до висновку, що звук с глухий (без волосу).
  2. Вироблення правильної артикуляції звука з. Вимовити пари звуків х—г (ш—ж), що добре вимовляються, під контролем вібрації голосових зв'язок. Визначити диференціальні ознаки цієї пари звуків. Пояснити дітям, що в парі с—з звуки протиставляються за такими самими ознаками, що й у попередній парі. Для того, щоб утворився звук з, треба артикуляцію звука с доповнити голосом.Вимовити звуки с—з за аналогією до вимови аналогічних корелятив­них пар х—г, ш—ж, п—б, т—д тощо.
  3. Автоматизація звука з. Вимовити звук з у сполученні з голосними та приголосними.



за    аза    азла    азма    зра    зва
зи    изи    изна    изма    зри    зви
зе    езе    езна    езма    зре    зве
зо    озо    озна    озма    зро    зво
зу    узу    узна    узма    зру    зву
замок    зорі    зуби    пензлик    віз    привіз
завод    вазон    зебра    взуття    мороз    відвіз
коза    мозок    земля    бензин    хмиз    завіз
лоза    золото    зозуля    уздечка    боягуз    перевіз


Автоматизація звука з відбувається за аналогією до звука с. Диференціація звуків с—з проходить успішно, якщо в дітей сфор­мовані узагальнюючі уявлення про ознаки глухість — дзвінкість. Ко­рисно пригадати інші пари, в яких звуки протиставляються за даними ознаками, і запропонувати дітям достатню кількість усних завдань на порівняння значень слів та визначення їх звукового складу. Парний з' формується на основі набутих раніше умінь розпізнавати тверді й м'які приголосні, що правильно вимовляються. Постановці звука з' передує повторення вимови глухого с'. Зверта­ється увага на напруження мовного апарату, піднесення спинки язика до твердого піднебіння. Потім звук з' вводиться в склади з голосним і та слова з цими складами. Поступово включається м'який знак та букви, що позначають м'якість звука з.


Прийоми роботи для постановки звуків с, з, передбачені загальноприйнятою методикою.


Починається робота з підготовчих артикуляційних вправ. Це впра­ви для губ ("оскал", "трубочка", "усмішка"), язика (згинання в трубоч­ку). Вони мають на меті навчити дитину розтягувати губи в усмішку, оскільки при ізольованій вимові цієї групи звуків губи набувають такого положення. Але в даному випадку не враховується те, що в поєднанні з різними звуками, зокрема голосними, губи й зуби (відстань між ними) набувають положення наступного голосного. І саме за цієї умови можлива правильна природна вимова звуків. Оскільки ведучим елементом артикуляції є положення язика, то важливими підготовчими артикуляційними вправами є вправи для язика. Ось деякі з них.
Загнути широкий кінчик язика на нижню губу, зуби так, щоб пе­редня частина язика вигиналась і утворювала щілину з верхніми зуба­ми. Видихнути повітря вздовж язика, який може бути в положенні на нижній губі, зубах, за нижніми зубами. Струмінь повітря, що видиха­ється, має проходити в щілину між спинкою язика і верхніми зубами. У випадках, коли дитина не може утримувати кінчик язика зімкненим з нижніми зубами, пропонується вправа на розтягування губ.


Здебільшого постановка звука здійснюється способом наслідування. Учень наслідує перед дзеркалом положення язика, утворення видиху­ваного струменя повітря та правильне звучання. У багатьох випадках учням вдається відтворити таке положення. Правильність напряму повітря найкраще перевіряти вказівним пальцем, поклавши його на нижню губу. Механічний спосіб передбачає утворення жолобка вздовж спинки язика. Зонд (шпатель) кладуть між зубами так, щоб кінчик язика був за нижніми зубами під кінчиком зонда. Натискуючи зондом на кінчик язика, утворюють потрібну щілину для проходження стру­меня повітря. Такий спосіб постановки звука доцільно застосовувати при міжзубній і призубній вимові звука. Поширеним є також спосіб використання інших фонем. Найчастіше використовується звук х. Вимовляється він протяжно з інтенсивним видихуванням повітря. Язик у цей час просувається вперед так, щоб кінчик його зімкнувся з нижніми зубами.


Звук т використовується подібно до звука х. У момент вимовляння звука т кінчик язика опускається до нижніх різців. Спочатку чути звуки тсс, потім с. Рідше для постановки звука с використовують ш. Під час вимовляння звука ш кінчик опускається до нижніх зубів. Для подолання бокового с слід навчити дитину відчувати зімкнення бокових країв язика і верхніх бокових зубів. Допомагає в цьому утрирувана вимова звуків л (відчувається проходження струменя повітря через щілину між верхніми зубами й боковими краями язика) і д (відчутне зімкнення). Саме на зімкненні бокових країв язика фіксу­ється увага дитини. Може допомогти також міжзубна вимова звука, коли кінчик язика тимчасово просувається між зубами й інтенсивно по середній лінії язика видихується повітря. Потім кінчик язика пере­водиться на зуби. Для подолання носової вимови дитину потрібно навчити видихува­ти повітря через рот. Насамперед учень має усвідомити відмінність у проходженні повітря через ніс і через рот, потім навчитись контро­лювати (відчувати) видих повітря через рот під час вимовляння всіх ротових приголосних звуків.


Після такої роботи виробляється пра­вильне положення органів артикуляції, а отже, і правильне видиху­вання повітря через рот під час вимовляння звука с. Спочатку потріб­ний свідомий контроль за напрямом струменя повітря. У процесі ро­боти над звуком така дія автоматизується. У складних випадках потрі­бна тривала робота над мовним видихуванням, аналогічна до тієї, яка проводиться при відкритій ринолалії. У всіх випадках спотвореної вимови має проводитись робота з ди­ференціації правильної і неправильної вимови. Зіставляються артику­ляції, а також звучання. Звук з можна сформувати від звука с різними відомими способами озвучення. Один з них — наслідування вібрації голосових зв'язок. Вібрація контролюється рукою, покладеною на щитовидний хрящ. Інші прийоми озвучення розглядались тоді, коли висвітлювалась постанов­ка звуків п, б. Сполучення з голосними та сонорними в, л, н, м, р сприяє автома­тизації дзвінкого з.


Звуки ш, ж


Звук ш — твердий, передньоязиковий, щілинний, глухий.
Звук ж — парний дзвінкий звука ш.

У положенні перед і реалізуються як варіанти звуків ш, ж (шість, гроші, жінка, ножі). Звуки ш і ж (мал. 14) мають два варіанти правильної артикуляції: верхню і нижню (залежно від положення кінчика язика). Губи під час вимови ш, ж витягнуті вперед, що збільшує передній резонатор і знижує власний тон цих приголосних. Зуби зближені приблизно до 2 мм. Кінчик і передня частина спинки язика при верхній артикуляції піднімаються до передньої частини твердого піднебіння і утворюють 2 мм щілину, по якій проходить струмінь видихуваного повітря. При нижній артикуляції кінчик язика з прилеглою до нього частиною спинки потовщується й відтягується назад, внаслідок чого між спинкою язика і передньою частиною піднебіння утворюється щілина. Бокові краї язика в обох випадках прилягають до бокових зубів. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові звука ш і вібрують, коли вимовляється ж.



Вади вимови звуків ш, ж подібні до вад вимови звуків с, з. Це переважно вади положення органів артикуляції (міжзубна, призубна, губно-зубна, бокова, носова вимова та заміна іншими звуками). Трап­ляються випадки відсутності озвучення звука ж. Правильна артикуляція виробляється в результаті засвоєння способу і місця творення звуків (див. звуки с, з). Перед постановкою звука ш учні засвоюють назви таких органів артикуляції: губи (верхня і нижня), кінчик язика, передня частина піднебіння; навчаються виконувати вправи, що є елементами артикуляції, та відчувати і контролювати ці положення. Робота проводиться в такій послідовності. Показати органи артикуляції за словесною інструкцією ("Покажи в себе верхню (нижню) губу, кінчик язика, передню частину піднебін­ня"). Назвати орган (частину органа), до якого доторкнулись зондом. Утворити певні положення органів ("Зімкни кінчик язика з верхні­ми зубами, передньою частиною піднебіння. Утвори між ними щілину. Видихни повітря крізь щілину між кінчиком язика і передньою частиною піднебіння. Висунь верхню й нижню губи вперед"). Вироблення правильної артикуляції відбувається на основі вмінь відтворювати щілину між кінчиком язика та піднебінням. Ця робота Проводиться аналогічно до тієї, що описана для звука с. Зміст і послідовність роботи висвітлені в "Навчальній картці учня". Якщо учень свідомо, на основі м'язового контролю, може відтворити основні елементи артикуляції, то їх можна об'єднати у цілісну артикуляцію. Потім звук вводиться у склад і слово.


Вимова дзвінкого ж формується аналогічно до вимови дзвінкого з. Серед інших прийомів можна назвати такі, як вироблення артикуляції ш, ж від інших звуків, зокрема с, з, р. На основі артикуляції звуків с, з постановка звуків ш, ж відбувається поступовим переведен­ням кінчика язика від нижніх різців за верхні альвеоли. При цьому увага дитини фіксується на тому, що весь час треба вимовляти звук с ' (з) і одночасно рухати язик угору. Для вироблення нижньої артикуляції звуків ш, ж кінчик язика і передній край його відсуваються зондом від нижніх різців так, щоб утворилась щілина між піднебінням і спинкою язика. Верхню артикуляцію ш, ж можна виробити від звука р, посуваючи кінчик і передній край язика до твердого піднебіння. Основою артикуляції цих звуків можуть бути звуки т, д (як для верхньої, так і для нижньої артикуляції). Робота проводиться подібно до описаної вище. Проте дитина має добре усвідомити, що від зімк­нення, характерного для вимови звуків т, д, треба перейти до щілини. Положення губ, потрібне для звуків ш, ж, дитина відтворює за зраз­ком логопеда або механічним способом: натискуючи пальцями на щоки так, щоб губи висунулись уперед рупором. На етапі автоматизації доцільно порівняти стару артикуляцію із сфор­мованою. Для подолання різних видів дефектної вимови застосову­ються ті самі прийоми роботи, що й для подолання аналогічних вад вимови звуків с, з. Диференціація здійснюється аналогічно до тієї, що описана для звуків с, з.


ЗВУКИ ц, ц', дз, дз'


Звук ц — твердий, передньоязиковий, африкат, глухий.
Звук дз — парний дзвінкий звука ц.
Звуки ц, дз — парні м'які звуків ц, дз.
Африкати, інакше зімкнено-щілинні звуки, ц, дз, ц, утворюють­ся внаслідок поступового переходу зімкнення в щілину. Правильна артикуляція звуків ц, дз подібна до артикуляції звуків с, з. Губи й зуби під час вимовляння африкатів ц, дз набувають поло­ження наступного голосного. Кінчик язика зімкнений з нижніми зу­бами. Передня частина спинки язика утворює з верхніми зубами й альвеолами зімкнення, яке плавно переходить у щілину. М'яке підне­біння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові ц, вібрують під час вимовляння дз.

Артикуляція пом'якшених ц, дз подібна по артикуляції відповідних твердих. Відрізня­ється лише більшим напруженням м'язів ар­тикуляційного апарату, вищим підняттям середньої спинки язика до твердого підне­біння. Вади вимови африкатів ц, ц, дз, дз' подібні до вад вимови фрикативних с, с', з, з'. Виправлення вад вимови африкатів до­цільно починати після подолання вад вимови звуків с, з.
Підготовча робота до постановки звуків ц, дз має забезпечити розвиток умінь відтворювати зімкнення й щіли­ну між передньою частиною спинки язика та верхніми зубами й аль­веолами. Ці елементи відповідають положенням органів артикуляції під час вимовляння нижнього зімкненого т (д) і фрикативного с (з). В результаті оволодіння цими положеннями формується артикуляція злитого звука. Традиційним є прийом використання сполучень типу атс (адз). Таке сполучення звуків вимовляється спочатку повільно, потім швидше, поки звуки тс (дз) не зіллються в ц (дз) і буде чути склад ац (адз). Вимова пом'якшених африкатів ц, дз формується успішніше в спо­лученні цих звуків із голосним і (ці, дзі) та в словах типу: ціна, ціль, одиниця, дзьоб, дзюрчати. Автоматизація й диференціація африкатів відбуваються успішно в умовах активного застосування слухового контролю, оскільки африка­ти займають перше місце за довготою серед приголосних. Диференці­ація африкатів за участю голосу (глухий — дзвінкий) відбувається на основі актуалізації знань про диференціальні ознаки глухість — дзвін­кість, а за участю спинки язика — на основі знань про диференціацію твердих-м'яких приголосних. Учням одночасно із засвоєнням правильної вимови африкатів дз, дз' треба допомогти в засвоєнні правопису цих приголосних. Вони пови­нні навчитися вимовляти їх як один звук, а на письмі позначати Двома буквами.


Звуки ч, дж


Звук ч — твердий, передньоязиковий, зімкнено-щілинний (афри­кат), глухий. Звук дж — парний дзвінкий звука ч.

У положенні перед голосним і звуки ч, дж напівпом'якшені. Фоне­ма ч може бути подовженою, напівм'якою, пом'якшеною. Артикуляція звуків ч, дж (мал. 16) подібна до артикуляції фонем ш, ж. Губи під час вимови африкатів ч, дж витягнуті вперед, зуби зближені приблизно до 2 мм. При верхній артикуляції кінчик і передня частина спинки язика піднімаються до альвеол і вище, утворюючи з альвео­лами й передньою частиною твердого піднебіння зімкнення, яке пере­ходить у щілину. При нижній артикуляції кінчик язика опущений вниз і відтягується назад, а спинка язика утворює з передньою части­ною піднебіння зімкнення, яке плавно переходить у щілину. Бокові краї язика в обох випадках прилягають до верхніх бокових зубів. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'яз­ки не вібрують при вимові ч і вібрують під час вимовляння звука дж. Вади вимови африкатів ч, дж подібні до вад вимови звуків ш, ж та африкатів ц, дз. Трапляються випадки спотвореної вимови звуків (між­зубної, призубної, губно-зубної, бокової, носової), заміни їх іншими звуками (с, з, т, д, ш, ж). Іноді не утворюється злита вимова елемен­тів, що входять до складу африкатів. Подолання вад вимови африкатів ч, дж відбувається після подолан­ня вад вимови звуків ш, ж, оскільки в українських африкатах щілин­ний елемент сильніший, триваліший, ніж зімкнений.


На підготовчому етапі, як і під час вироблення артикуляції звуків ц, дз, потрібно навчити учнів відтворювати зімкнення й щілину між кінчиком язика (чи передньою частиною спинки язика при нижній артикуляції) та передньою частиною піднебіння. З дитиною поперед­ньо треба повторити назви органів артикуляції, що беруть участь у творенні африката, та переконатись у вмінні відтворювати окремо зімкнення й щілину. На основі умінь правильно відтворювати ці по­ложення і плавно переходити від зімкнення до щілини досягається правильне звучання цих африкатів. Традиційним прийомом вироблення правильної артикуляції афри­катів ч, дж є використання сполучень типу атш, адж. Сполучення атш, адж вимовляються спочатку повільно, потім темп вимови збільшується, внаслідок чого складові африкати утворюють єдиний злитий звук. Автоматизація і диференціація африкатів ч, дж відбувається так само, як і африкатів ц, дз. Важливою умовою правильної вимови африкатів є їх злитість вимо­ви у словах, крім тих, в яких звук д належить до префікса, а ж чи з — до наступної частини слова. Враховуючи це, треба уважно добирати слова для автоматизації цих африкатів. У процесі роботи над дзвінки­ми африкатами увага дитини зосереджується на тому, що африкати дж, дз на письмі позначаються двома буквами, а вимовляються як один звук.


Звуки л, л'


Звук л — твердий, передньоязиковий, щілинний, сонорний (голос переважає над шумом).
Звук л'— м'який, передиьо- або середньо­язиковий, щілинний, сонорний.



Звуки л, л' відрізняються від інших щілин­них тим, що при їх творенні кінчик язика змикається з верхніми зубами, а бокові краї язика утворюють прохід для видиху струменя повітря. Тому ці звуки ще називають боко­вими, зімкнено-прохідними. При артикуляції звука л (мал. 17) губи й зуби набувають положення наступного голосного. Кінчик язика змикається з верх­німи зубами та початком альвеол. Бокові краї язика з одного або з обох боків опущені й утворюють щілини з верхніми боковими зубами, крізь які проходить видихуваний струмінь повітря. Задня ча­стина спинки язика піднімається в напрямі до м'якого піднебіння, Внаслідок підняття кінчика та задньої спинки язика передньо-середня його частина ввігнута (має сідлоподібну форму). М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській мові є й інша артикуляція, при якій кінчик язика загинається, змикаючись з верхніми альвеолами і навіть передньою частиною піднебіння. Задня частина спинки язика при цьому опуска­ється вниз, внаслідок чого утворюється виразний специфічний шум. Під час артикуляції м'якого л кінчик язика піднімається вище від альвеол, а середня спинка язика — до твердого піднебіння. Відчува­ється збільшення загальної напруженості м'язів. Дорсально-альвеолярна вимова полягає в тому, що кінчик язика пасивний, опускається вниз, а передня частина спинки язика набли­жається до твердого піднебіння. Більш поширені вади вимови твердого звука л.


Характер вад різний: пропуск звука; спотворена вимова (міжзуб­на, губна, напівпом'якшена; заміна твердого л такими звуками: л', й, в, г, коротким у, р та ін.). Пом'якшений л може вимовлятись як міжзубний (кінчик язика про­совується між зубами) або замінюватись звуком й (яйка — лялька). Щоб виробити в учня нову артикуляцію цих звуків, логопед пови­нен проаналізувати артикуляцію, властиву цим звукам, визначити її основні елементи та з'ясувати, які з них дитина відтворює правильно, а які необхідно сформувати. Основними елементами артикуляції звука л є зімкнення кінчика язика з верхніми зубами та утворення щілини між боковими краями язика і боковими верхніми зубами. Решта положень і рухів органів артикуляції в учнів, як правило, сформовані (крім окремих випадків дефектної вимови, про що йтиметься далі). На підготовчому етапі до вироблення правильної артикуляції звука л учні повинні:


а) засвоїти (повторити) назви таких органів артикуляції та їх час­тин: верхня губа, верхні зуби, альвеоли, кінчик язика, бокові краї язика;
б) навчитись виконувати та розрізняти такі рухи: зімкнення кінчика язика з верхніми зубами, альвеолами; утворення щілини між бокови­ми краями язика й верхніми зубами; зімкнення кінчика язика з верхніми передніми зубами з наступним вдихом і видихом повітря через щілину
між боковими краями язика і зубами;
в) спираючись на м'язові відчуття та відчуття тертя видихуваного струменя повітря, навчитись розрізняти зімкнення, утворене кінчиком язика і верхніми зубами, та щілину між боковими краями язика і верхніми зубами.


Переходячи до постановки звука, логопед зосереджує увагу дитини на основних елементах артикуляції: зімкненні кінчика язика і верхніх зубів та утворенні щілини між боковими краями язика і верхніми зубами. При такому положенні язика спочатку вдихається повітря че­рез щілину, потім видихається так само через щілину, але з голосом. Наявність голосу перевіряється слухом і рукою, покладеною на гор­тань. Якщо голосу не чути, можна під час видиху вимовити голосний а, зберігаючи при цьому потрібне положення язика. Для вироблення правильної артикуляції звука л можна також поєд­нувати його з голосними заднього ряду: ал, ол, ул, ла, ло, лу. Оскільки під час вимовляння звука л і цих голосних положення задньої частини спинки язика подібне, утворюється правильне звучання звука л. Вимовляючи склади з голосними, учні мають стежити за положенням губ при вимові голосних (губи в положенні голосного), інакше вимова звука л буде неприродною, що ускладнюватиме його автоматизацію.


Якщо учень правильно відтворює артикуляцію в поєднанні з голо­сним, можна переходити до автоматизації його вимови у словах, ре­ченнях і зв'язному мовленні. Артикуляція звука л' формується після завершення роботи над зву­ком л. У ході вироблення правильної артикуляції пом'якшеної фонеми спираються на здобуті знання учнів про диференціальні ознаки твердість—м'якість, уміння розпізнавати їх та на м'язові відчуття і слух. При цьому спочатку треба перевірити знання учнів про ці Диференціальні ознаки, уміння вимовляти пом'якшені фонеми взагалі та зосередити увагу дітей на окремих елементах артикуляції м'яких приголосних (напруження м'язів, підняття до твердого піднебіння спинки язика, розтягування губ). Вимову м'якого звука л діти засвоюють за аналогією до вимови інших м'яких1: ті—ті — лі—лі, тя—тя — ля—ля або ні—ні — лі—лі, няня—ляля та ін. Автоматизація л' здійснюється так само, як і твердого л. Диференціюється звук л' з парним твердим л і тими звуками, 3 якими учні плутають його (р, р', й).


1Потрібно використовувати той м'який приголосний, який чітко вимовляється дитиною.


Прийоми роботи для постановки звуківл, л\ передбачені загально­прийнятою методикою, досить поширені. Починається робота з підготовчих артикуляційних вправ. Доцільно давати учням такі вправи, які є елементами правильної артикуляції: загинання кінчика язика на верхню губу, зуби; облизу­вання кінчиком язика піднебіння із зупинкою біля верхніх передніх зубів; зімкнення кінчика язика з верхніми зубами та видихування повітря через бокові краї язика. Якщо учневі важко утримувати кінчик язика біля верхніх зубів, його можна прикусити зубами. Постановка звука здійснюється різними способами. Користуючись способом наслідування, логопед перед дзеркалом показує і пояснює положення язика, вимовляє звук і пропонує дитині наслідувати пока­зані дії. Якщо використовуються інші звуки, учневі пропонують про­тяжно вимовляти голосний а (о, и, у) і одночасно кінчик язика прити­скувати до верхніх зубів (або прикусувати зубами). Автоматизація в цих випадках починається із закритих складів (ал, ол...). Якщо даний спосіб не ефективний, можна використати для вироблення правильної артикуляції приголосний б. Учень повинен кілька разів підряд вимовляти звук б і просовувати одночасно язик між зубами. Утворюється сполучення бл. Потім язик треба перевести між зуби і, нарешті, за зуби.


Губно-губна вимова л або заміна його звуком у усувається після того, як дитина усвідомить відмінність у положенні губ при правиль­ній вимові і у випадках неправильної, що проявляється в надмірній активності губ. У даному випадку більш ефективний спосіб постанов­ки звука л від голосного а. Важливо, щоб учень навчився робити зімкнення кінчика язика і верхніх зубів при відкритому роті (поло­ження звука а) і, не змінюючи положення губ, вимовляти склади ла, ал лише язиком. Автоматизацію звука л у цих випадках краще проводити в сполученні з губними й губно-зубними приголосними (алпа, та, алфа, фла). У випадках заміни звука л м'яким л рекомендують починати робот) з навчання відтворювати сідлоподібне положення спинки язика. Для цього треба загнути кінчик язика на верхню губу з подальшим види­хом повітря по бокових краях язика. Потім пропонується аналогічна вправа, але кінчик язика загинається вже на верхні зуби. Після засво­єння цього положення кінчик язика переноситься в ротову порожни­ну (за зуби). Можливий і такий спосіб, коли з учнем попередньо опрацьовують звук л', навчають відчувати положення язика, напруження м'язів, а потім протиставляти йому артикуляцію л, при якій напруження м'я­зів ослаблюється, кінчик язика опускається нижче. Цей спосіб вима­гає більшої активності учня.
Можна сформувати правильну вимову звука л механічним спосо­бом. При цьому сідлоподібну форму язика утворюють за допомогою палички, джгутика, зробленого зі стерильної вати. Для подолання вади звука л', яка проявляється у заміні його звуком п, треба максимально активізувати діяльність учня. Разом з учнем необхідно проаналізувати положення кінчика язика під час вимови звука й. Слід звернути увагу дитини на те, що при вимові й він змикається з нижніми зубами.


Звуки р, р'


Звук р — твердий, передньоязиковий, альвеолярний, вібрант (дри­жачий), сонорний.
Звук р'— м'який парний звука р).



Під час артикуляції звуків р, р' (мал. 18) губи й зуби набувають положення наступ­ного голосного. Широкий напружений кін­чик язика вібрує в повітряному струмені (відбувається зближення кінчика язика та альвеол). Бокові краї язика зімкнені з вер­хніми кутніми зубами. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Го­лосові зв'язки вібрують. При творенні м'я­кого звука р кінчик язика опускається і вібрує біля верхніх різців, а передня ча­стина спинки язика наближається до твер­дого піднебіння. Відчувається більше на­пруження м'язів. Рот розтягується у пос­мішку. Вади вимови звуків р, р' поширені. Характер вад різноманітний. Частіше зустрічаються вади положення органів артикуляції. Найпо­ширенішим випадком спотвореної вимови є гаркава вимова. Вона ви­никає внаслідок неправильного положення язика: кінчик опущений До нижніх зубів, пасивний, а задня частина спинки язика піднімається вгору і утворює вузьку щілину з м'яким піднебінням. Повітря, що проходить крізь щілину, викликає вібрацію м'якого піднебіння або язичка. Можливі випадки двогубної вимови (з вібрацією губ і б неї), бокової, або щічної (кінчик язика наближається до щоки і вібрує разом з нею). До спотвореної вимови відносять і ті випадки, коли замість звуків р, р' чується нечіткий звук, що може нагадувати фрикативний приголосний г або голосні и, у.


Часто звуки р, р' замінюються звуками л, л', й, в, д, г та ін. Характерними ознаками правильної артикуляції звуків р, р' є вібра­ція кінчика язика, піднятого до верхніх альвеол (коли вимовляється р) або верхніх зубів  (при вимові р). При цьому рот дитини має бути відкритим настільки, щоб кінчик язика міг вільно дрижати. Забезпе­чує дрижання кінчика язика інтенсивний струмінь повітря, що видихається крізь вузьку щілину між кінчиком язика і верхніми альвеола ми або зубами. Перед початком роботи учень повинен повторити назви таких органів: кінчик язика, верхні зуби, альвеоли, тверде піднебіння, нижні зуби (якщо гаркава вимова), бокові краї язика (у випадку бокової, вимови) і вміти показати ці органи за словесною інструкцією на схе­матичному зображенні артикуляційного апарату чи муляжі. Потім тре­ба навчити дітей відтворювати та контролювати такі елементи правильної артикуляції:


а) наближення кінчика язика до верхніх альвеол (положення язика подібне до положення під час вимовляння звука д);
б) зберігаючи утворене положення, видихувати повітря через щіли­ну, утворену між кінчиком язика і верхніми альвеолами.


Про оволодіння елементами артикуляції звука р свідчить уміння утримувати кінчик язика біля альвеол, утворювати з ними щілину та контролювати це положення на основі м'язових відчуттів. Найефективнішим способом вироблення правильної артикуляції звуків р, р' є формування вимови фрикативного (без виразної вібрації і звука. Для цього логопед пропонує відтворювати засвоєне раніш-положення язика (кінчик язика біля верхніх альвеол) і видихати повітря через щілину між кінчиком язика та альвеолами з додаванням голос. У цьому випадку звук повинен нагадувати дзижчання мухи (середній звук між дз і дж). Важливо уміти контролювати на основі м'язових відчуттів поло­ження кінчика язика та своєрідне звучання. Після вироблення такого вміння можна переходити до вимови відкритих складів, в яких замість р дрижачого вимовляється фрикативний звук. Зразок такої вимови повинен дати логопед. У дитини такий звук утворюється лише тоді-коли правильно відтворюється положення язика. Потрібна вібрація кінчика язика мимовільно виникає внаслідок спо­лучення фрикативного р з іншими приголосними (п, б, к, г). Сполу­чення пра, бра, кра, гра вимовляються так, щоб чітко артикулювалися всі звуки. Склади зі звуками д, т, н тимчасово не даються дитині. Сполучення, в яких відчувається найбільш природне звучання, від­разу вводяться в слова: брат, бригада, бритва, бронза, брухт; правда, правий, прачка, премія, привіт; кран, крик, край, крапля, кривий, крига; гра, графік, граблі, граніт, гребінь, гримати. Така робота (в тому числі і підготовча) проводиться на одному-двох заняттях. Часто дитина усвідомлює і контролює потрібне положення язика на першому занятті. Затримувати ізольовану вимову фрикатив­ного р не доцільно, оскільки такий звук може закріпитись у вимові. Як показав наш досвід, правильна артикуляція твердого звука р фор­мується за два-три заняття.


У разі застосування такого способу постановки звука учні навча­ються свідомо відтворювати й контролювати артикуляційний апарат, крім того, у них, як правило, відразу утворюється звук, близький до природного. Такий спосіб постановки звука сприяє успішному виробленню ар­тикуляції м'якого р, який утворюється спонтанно внаслідок поєднан­ня твердого р з голосним і. Інколи в процесі постановки твердого р спонтанно вимовляється м'яке р. У такому випадку доцільно продовжити роботу над м'яким р, а пізніше перейти до твердого р. Якщо артикуляція м'якої фонеми формується раніше від твердої, робота проводиться аналогічно до тієї, що описана для постановки твердого р. При цьому треба враховувати відмінність у положенні кінчика язика під час вимовляння р' (менш виразна вібрація кінчика біля верхніх зубів). Автоматизація звука здійснюється так само, як і інших звуків. Проте слід пам'ятати, що на етапі автоматизації у багатьох випадках Доцільно зіставляти нову артикуляцію зі старою. Так, у випадках гар­кавої вимови учням пропонують для порівняння дві артикуляції: пра­вильну й гаркаву. Спочатку учні аналізують подані схеми, потім від­творюють правильну артикуляцію і на основі м'язових відчуттів описують правильне положення кінчика язика. Потім пригадують стару вимову звука і знову на основі м'язових відчуттів описують положен­ня язика та визначають відмінність в артикуляції. Як правило, учні, які свідомо засвоюють правильну артикуляцію, легко відрізняють її від неправильної.


Так само порівнюються артикуляції звука р і того, що раніше замі­нював звук/». У всіх випадках порівнюються лише ті елементи, які не збігаються з правильною артикуляцією. Здебільшого це положення кінчика язика. Порівняння нової артикуляції з артикуляцією звука-замінника мо­жна проводити й на етапі диференціації. При цьому важливо наголо­шувати на тому, що заміна звука веде до зміни значення слова. У спеціальній літературі описано багато інших традиційних прийо­мів формування правильної вимови звуків р, р'. Деякі логопеди вико­ристовують велику кількість підготовчих артикуляційних вправ. Проте, на нашу думку, серед них багато зайвих, малопродуктивних і навіть таких, які не мають нічого спільного з правильною артикуля­цією звука р, як, наприклад, вібрація губ (за допомогою пальця і без нього), вібрація язика на нижній губі, відтворення поєднання звуків прр, рухи висунутого язика вгору—вниз, вправо—вліво, облизування зубів (із зовнішньої сторони), губ тощо. Продуктивними вважаються лише ті вправи, які фіксують увагу дитини на утриманні широкого язика, піднятого вгору. Це такі:

а) загинання широкого язика на верхню губу, зуби, піднімання його до альвеол (рот має бути відкритий так, щоб нижня губа, зуби не підтримували язик);
б) викликання легкої вібрації кінчика язика на верхній губі за допо­могою струменя повітря (у разі утруднень її викликають шпателем, зондом);
в) викликання вібрації кінчика язика, піднятого до верхніх альвеол (вправа подібна до попередньої).


У всіх випадках повітря не повинно проходити по бокових краях язика. Вправи проводяться доти, доки учень не утримуватиме вільно широкий кінчик язика біля верхніх альвеол при відкритому роті, щоб добре було видно положення язика. Крім того, дитина повинна на­вчитись інтенсивно видихати струмінь повітря між кінчиком язика та альвеолами. Постановка звука р полягає у виробленні вміння викликати вібра­цію кінчика язика. Наслідуванням таку вібрацію утворити важко, тому здебільшого вда­ються до механічної допомоги. Суть її полягає в тому, що кульковим зондом або гортанним дзеркальцем малого діаметра (чи іншим пред­метом) викликають вібрацію кінчика язика. Це досягається рухами зонда вгору—вниз або вправо—вліво (під кінчиком язика). Щоб вібрація була природною, доторкуватись до кінчика язика треба в момент видихання струменя повітря. Добре, якщо видих повітря поєднувати­меться з голосом (звуком, що нагадує дзижчання мухи). Поширений спосіб використання інших звуків. Здебільшого лого­педи користуються звуком д або сполученням його з голосним (адд, дда, дде). Можна скористатися звуком з або ж (за умови, що ці звуки добре вимовляються дитиною).


Звук з краще використовувати в тих випадках, коли кінчик язика під час вимови добре піднімається вгору, а звук ж — навпаки, коли кінчик язика опускається до зубів. Проте слід звернути увагу учнів на те, що звук має лише нагадувати з, при вимові якого кінчик язика змикається з нижніми різцями, а коли вимовляється р, він підніма­ється до верхніх альвеол. Для вимовляння ж кінчик язика підніма­ється до твердого піднебіння, а для р — опускається нижче до альвеол і навіть зубів. Звуки з і ж можуть використовуватися також у сполу­ченнях типу: зза, азз, жжа, ажж, дз, дж, дза, джа, адза. Щоб викликати вібрацію кінчика язика, у момент вимовляння зву­ка (звукосполучення) роблять коливальні рухи під піднятим угору широким кінчиком язика. Учень весь час має стежити за тим, щоб кінчик язика утримувався в піднятому до альвеол положенні. На практиці інколи використовують і інші звуки (т, с, ш). Але в такому випадку замість дзвінкого (сонорного) викликається глухий, який потім доводиться озвучувати. Такий спосіб не дуже ефективний. Формування правильної артикуляції пом'якшеної фонеми після того, як сформована артикуляція твердого^, відбувається порівняно легко, здебільшого досить твердий р сполучити з голосним і дати склади та слова з цими складами.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити