Головна Постановка звуків Постановочні зонди в логопедичній практиці корекції вимови звуків
Постановочні зонди в логопедичній практиці корекції вимови звуків
Четвер, 19 травня 2011, 19:33

Актуальною проблемою сьогодення логопедичної роботи залишається корекція неправильного вимовляння звуків мовлення у дітей. Виправлення або постановка звука досягається застосуванням ряду спеціальних прийомів, серед яких традиційно виділяється три способи: за наслідуванням, із механічною до­помогою і змішаним способом. Перший можуть успішно використовувати бать­ки та вихователі.



Останні два вимагають спеціальних знань і здійснюються тільки педагогом-логопедом. Проте, класичні варіанти механічної постановки звуків у логопедичній практиці зазнають змін, що проявляється у нових підхо­дах до методики застосування зондів та упровадження зондів спрощеної конс­трукції, опис яких та методику їх застосування розглянемо далі.

 

Опис постановочних зондів.

 

У логопедичній практиці найчастіше ви­користовуються 6 спеціально сконструйованих дротяних зондів із неіржавіючої медичної сталі, кожний із яких призначений для здійснення механічного впливу на органи артикуляції з метою формування правильного артикуляційного укла­ду для вимови конкретного звука або звуків певної фонетичної групи. Використання зондів для постановки звуків строго індивідуальне, кожна дитина повинна мати індивідуальний набір зондів. Перед використанням зондів обов'язково проводиться відповідна санітарно-гігієнічна їх обробка (відповідно стоматологічним інструментам). Зонди повинні бути виготовлені з неіржавію­чої медичної сталі й підлягати обробці відповідно рекомендацій Ради з регла­ментації застосування та впровадження дезінфекційних засобів МОЗ України, зокрема засобом „Септодор-Форте" з метою дезінфекції та передстерилізаційного очищення й стерилізації (при потребі) в сухожаровій медичній шафі три­валістю до 3О хв.


Постановка звука за допомогою того чи іншого зонда здійснюється ло­гопедом. Логопед садить або вкладає дитину зручно на стільчик чи крісло об­личчям до себе. Показує дитині постановочні зонди, дає їх потримати в руках і пояснює, для чого вони. У дитини не повинно виникнути відчуття страху. Мо­жна навіть придумати і розказати історію про цих „чарівних помічників". І ли­ше після цього можна застосовувати зонди у постановці звуків. Постановку звуків за допомогою зондів проводять звичайно в положенні дитини сидячи, проте для додаткового розслаблення м'язів мовного апарату й артикуляції мож­ливе використанні й положення напівлежачи (утримуючи дитину на руках) та лежачи (на медичній кушетці чи масажному столі). Це стосується особливо тих випадків, коли в дитини наявна велярна й увулярна вимова [р] і положення ле­жачи дає можливість опустити корінь язика й загальмувати неправильно сфор­мовану артикуляцію.

Зонди за Л. Волковою

Зонд №1



Призначений для постановки свистячих звуків у разі, коли дитина не може самостійно утримати язик нижче рівня нижніх різців, утворити канавку вздовж середньої лінії язика. Це найчастіше буває при бічній, губно-зубній, бо­ковій та інших варіантах неправильної вимови свистячих звуків.

Зонд № 2

Використовується при постановці свистячих звуків, ускладнених зубо-щелепними аномаліями, при боковій чи призубній вимові.

Зонд № З

Використовується для постановки шиплячих звуків при їх носовій, губ­но-зубній і свистячій вимові. Особливо необхідний, коли у дитини масивний і малорухливий язик.

Зонд № 4

Застосовується для постановки свистячих звуків при шиплячому сигматизмі, задньоязикових [к, х] верхньоязикових звуків [д, т], [л] та їх м'яких пар.

Зонд № 5

Використовується для постановки задньоязикових і шиплячих звуків.

Зонд № 6



Кульковий зонд. Використовується для постановки твердого й м'якого звука [р], [р'].


Прийоми використання постановочних зондів


Загальні методичні рекомендації. Звуки будь-якої фонетичної групи прийнято ставити й автоматизувати послідовно. В групі свистячих спочатку ставляться глухий звук [с], а на його базі — дзвінкий звук [з]. Послідовно відпрацьовуються тверді, потім м'які звуки, пом'якшені від­носяться до м'яких приголосних. Тверді і м'які приголосні різняться артикуля­цією. Тверді приголосні звуки творяться передньою частиною язика. Тільки твердими й пом'якшеними є звуки: губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий. М'які звуки творяться середньою частиною язика (д',т',з',с',ц',дз',л',н',р', й')- Тверді і м'які звуки — це різні звуки й виконують смислорозрізнювальну роль (лук-люк).


При постановці шиплячих звуків спочатку ставиться звук [ги], потім зву­ки [ж], [ч], і [щ]. При постановці звуків із групи сонорів ([р-р'], [л-л']) спочатку ставиться твердий звук кожної пари, потім м'який. Проте така послідовність не є обов'язковою. Логопед визначає послідовність постановки кожної групи зву­ків, виходячи як від характеру мовного порушення, так і від індивідуальних особливостей дитини. Постановка приголосних звуків має певні закономірності. Як вважають О. Правдіна й Ф. Рау, доцільно ставити зімкнені звуки раніше щілинних, глухі раніше дзвінких, тверді раніше м'яких, прості раніше злитих, губні раніше язи­кових (рис. 3.1). Складні порушення вимови звуків. При недоліках вимови звуків кількох груп потрібно враховувати належність звуків до єдиної фонети­чної системи даної мови, наявність єдиної артикуляційної бази, на якій вони формуються й ту обставину, що робота над одним звуком готує і полегшує правильну вимову інших звуків тієї ж фонетичної групи і звуків інших груп, що дозволяє широко використовувати звуки нормальної вимови для постанов­ки інших звуків.



Рис. 3.1. Послідовність постановки приголосних звуків (за Ф. Рау)

Важливо дотримуватися наступних методичних положень:

  • поступово переходити від легких звуків до важких
  • переходити до роботи над іншими звуками після закінчення роботи над даним звуком;
  • одночасна робота над 2-3 звуками можлива, але при умові, що вони на­лежатимуть до різних фонетичних груп;
  • з поставленими  звуками  відразу  починати  роботу  по  автоматизації та диференціації.


Постановка задньоязикових звуків.

Найбільш простими у логопедичній роботі є задньоязикові звуки — [к, ґ, г, х]. Звук [х] у більшості випадків виникає у процесі наслідування кахикання, покашлювання. Звук [г] ставиться від [х] шляхом надання йому дзвінкості. Звук [к] часто потребує застосування механі­чного способу постановки. Для цього можна використати чисто вимитий па­лець руки, вузький плоский кінець ложки, шпатель чи зонд, зокрема № 5, Про­понуючи дитині тривало вимовляти звук [т] у нижній артикуляції або склади та-та-та, одночасно натискати шпателем чи зондом на передню частину язика й просуваючи язик в глибину порожнини рота до утворення зімкнення спинки язика з піднебінням, при цьому виникає звучання та-тя-кя-ка (рис. 3-2.,). Інколи не вдається це зробити відразу на першому занятті, можна повторити на інших.

Рис 3.2.      Схема постановка [к]



Рис. 3.3.      Постановка задньоязикових звуків [к, т, г, х]. зондом № 5


Постановка свистячих звуків.

За висновками О. Правдіної спостеріга­ється велика кількість варіантів фонетичного сигматизму й парасигматизму (рис, 3.4). До варіантів фонетичного сигматизму відносяться; міжзубний, боко­вий, носовий, губно-зубний. До варіантів парасигматизму відносяться: призубний, свистячий, шиплячий. Складні рухи артикуляційного апарату при вимові свистячих звуків: одночасні рухи кінчика, бокових країв і спинки, а також ще­леп, губ, м'якого піднебіння можна здійснити з механічною допомогою зонда­ми № 1, № 2 і № 4.


Рис. 3.4.      Схема варіантів фонетичного сигматизму й парасигматизму.


Для постановки звука [с] використовується зонд № 1, логопед пропонує дитині, не висовуючи язик, розкрити рот (рис. 3.5). Кладе зонд на передню час­тину язика посередині, утримує кінчик язика зондом біля нижніх зубів. У тако­му положенні дитині пропонується видихнути на кінчик язика. Одночасно з цим логопед намагається легенько притиснути зондом язик, укласти його ниж­че рівня нижніх зубів утворюючи канавку для видихуваного струменя повітря


Рис. 3.5.      Постановка свистячих звуків зондом № 1

й добивається потрібного акустичного ефекту. Після ряду тренувань у вимов­лянні звука [с] із зондом № 1 дитина може вже без механічної допомоги відтворити необхідний уклад артикуляції і правильно вимовити звук.


Звук [з] ставиться аналогічним способом, але з підключенням роботи го­лосових зв'язок. Для усунення міжзубного і призубного сигматизму, особливо ускладненого аномаліями прикусу, можна використати зонди № 2 і № 4. Дити­ну просять тривало вимовляти звук с-с-с..(рис. 3.6.).


Рис. 3.6,      Постановка свистячих звуків зондом № 2


У цей час логопед, натискуючи на кінчик язика зондом № 2 або укладе­ним упоперек рота перед нижніми різцями зондом № 4, легенько відсовує язик від нижніх зубів у глибину рота. Утворюється щілина/ необхідна для відтво­рення свистячого шуму. Поступово механічна допомога усувається і дитина може самостійно вимовляти звук. Звук [ц] можна одержати за допомогою зон­дів № 1 і 2 двома способами.

  1. Дитині пропонують вимовити звукосполучення [тс-тс-тс]. Одно­часно з вимовлянням логопед притримує кінчик язика зондом № 1 або № 2 біля нижніх різців (за Ф. Рау).
  2. Притримуючи кінчик язика біля нижніх зубів, тривало на м'якій атаці пропонують дитині вимовити [с-с-с], одночасно натискаючи на кінчик язика зондом № 1 або № 2, посуваючи його в глибину рота (за О. Правдіною).Керуючи зондом, логопед досягає чіткої вимови.



М'які свистячі звуки ставляться від твердих базових звуків. Поставлені з допомогою зондів № 1, 2 і 4 звуки автоматизуються за загальноприйнятою методикою.


Постановка шиплячих звуків здійснюється зондами № 3 (рис. 3.8) і № 5 (рис. 3.7). Постановку починають зі звука [ш], який є базовим для звуків цієї фонетичної групи. Якщо дитина правильно вимовляє звук [с], логопед пропо­нує їй відкрити рот і вводить зонд № 5 широкою частиною під язик. Потім дитині пропонують зімкнути зуби і вимовити [с-с-с....]. У момент вимови звука за допомогою зонда кінчик язика переводиться у верхнє положення. Управляю­чи зондом, логопед регулює ступінь підняття язика, добиваючись чіткого ши­піння. Увага дитини фіксується на положенні язика.


Проте, поки нова артикуляція не закріпиться, не можна говорити дитині про те, який звук у неї виходить. Поступово дитина звикає до нової артикуляції і вимовляє звук [ш] самостійно і правильно. Тільки після цього можна повід­омити дитині про те, що вона навчилася правильно вимовляти звук [ш] і прово­дити автоматизацію даної фонеми в складах і словах. Звук. [ж] ставиться від [ш] за допомогою включення голосу або зонда № 5 аналогічно, але від звука [з]. Якщо дитина правильно вимовляє звук [р], можна поставити звуки [ш] і [ж] від нього. Дитині пропонується тривало вимо­вляти звук [р], У момент вимови логопед має підвести зонд № 5 під низ перед­ньої частини язика і загальмовує його вібрацію. При шепітній вимові звука [р] чується звук [ш], при голосній — [ж] (рис. 3.7.).


Звук [ч] можна одержати від м'якого звука [т'] попросивши дитину ви­мовити з посиленим видихом обернений склад [ш]. У момент вимови логопед зондом № 5 злегка піднімає й відсовує трохи назад кінчик язика, добиваючись потрібного акустичного ефекту. Як усі африкати, звук [ч], легше автоматизу­ється в обернених складах.

Рис. 3.7.      Постановка шиплячих звуків зондом № 5


Для постановки звукосполучення [шч], дитину просять кілька разів про­тяжно вимовити склад [ісь]. Потім логопед уводить зонд № 5 під язик і в мо­мент вимовляння складу злегка піднімає і трохи відсовує його назад. Інколи для викликання [шч] просто буває достатньо попросити дитину тривало вимовити звук [ч]. Зонд № 3 також призначений для постановки шиплячих звуків у випа­дках, коли у дитини масивний, великий язик. Постановка звуків цим зондом істотно полегшує роботу. Управляючи зондом, логопед здійснює піднімання язи­ка дитини і швидше виробляє необхідний для вимови шиплячих звуків артику­ляційний уклад.


Рис. 3.8.      Постановка шиплячих звуків зондом № 3

Прийоми постановки звуків зондом № 3 тотожні прийомам, виконува­ним зондом № 5. Можна працювати як боковою частиною зонда, міняючи кут нахилу, так і його поперечною частиною з хвилястими зубцями. Потім поставлені за допомогою зонда № 5 або зонда № 3 шиплячі звуки автоматизуються і диференціюються.


Постановка сонорних звуків здійснюється зондами № 1, 4 і 6. Для постановки звука [л] у випадках, коли дитина утруднюється в утворенні бічних щілин між язиком і зубами (наприклад, при параламбдацизмі — заміні звука [л] звуком [н]), використовують зонд № 4 (рис, 3.9.). Дитину просять нешироко відкрити рот, Логопед уводить зонд, укладає його боковою частиною впоперек язика і притискає бічні краї язика. Потім просить дитину підвести і притиснути кінчик язика за верхніми зубам біля альвеол. Далі посміхнутися і в такому положенні вимовляти звук [а], [и] або поєднання [ша]. У момент вимови може чутися звук, близький до [л], оскільки струмінь повітря, що видихається, проходить в утворену за допомогою зонда щілину між бічними краями язика і верхніми корінними зубами, а губи набувають поло­ження артикуляції звука [л]. Проте, для повного закріплення артикуляційного укладу звука [л] увага дитини фіксується тільки на положенні губ і язика, а не на звучанні [л] при вимові.
.


Рис. 3.9.      Постановка звука [л] і [л'] зондом № 4


Якщо дитина правильно вимовляє звук [л], то можна попросити її кілька разів промовити склад [ля], потім ввести зонд № 4 і зафіксувати його так, щоб він знаходився між твердим піднебінням і середньою частиною спинки язика-Далі логопед знову просить дитину вимовляти склад [ля] й одночасно натискує зондом на середню частину язика, добиваючись отримання акустичного ефекту твердого [л] у складі [ла]. Цим же зондом можна поставити звук [л:] від [л]. Для цього при протяжній вимові звука [л] спинку язика трохи вигинають угору зон­дом, установленим на середній його частині.


Для постановки звука [р] використовують кульковий зонд № 6. Тради­ційно постановка звука [р] проводиться в два етапи. Спочатку ставиться фрика­тивний звук [р] без вібрації від протяжно вимовлюваного звука [ж] без округ­лення губ і з переміщенням кінчика язика максимально близько до верхніх зу­бів (до альвеол). При цьому зберігається мінімальна, щілина між кінчиком язика і яснами. Звук повинен вимовлятися зі сильним напором повітря. Потім пере­ходять до другого етапу постановки. Дитині пропонують із силою вимовляти одержаний фрикативний звук. Одночасно з цим логопед уводить під нижню поверхню передньої частини язика зонд № 6 і робить швидкі ритмічні рухи з боку в бік, розгойдуючи язик (рис. 3.11.).


У вимові звука [р] приймають участь всі м'язи язика, спостерігають від 28 і більше варіантів ротацизму за даними О, Правдіної: відсутність звуку, но­сова, бокова, горлова, глуха одноударна вимова (велярна або увулярна), двогу­ба (без вібрації або з вібрацією губ - кучерська) (рис. 3.10.), Параротацизм: р-д, р-й, р-л, р-ль, р-н, р-г р-и. Саме багатоваріативність порушення вимови звука [р] й складність артикуляційного укладу, як у дітей, підлітків так і дорослих. зумовили різноманітність методичних прийомів усунення, зокрема у М. Хватцева їх налічується біля 50-ти.


Рис. 3.10.    Схема складних варіантів ротацизму


В окремих випадках для викликання звука [р] можна використовувати зонд №1. Після постановки фрикативного (без вібрації) звука [р] від [ж], при його тривалій вимові зі сильним тиском повітря, зонд № 1 уводять під нижню поверхню передньої частини язика і, роблячи швидкі рухи з боку в бік, викли­кають коливання язика. Домашні тренування дитина може проводити самостій­но за допомогою ручки чайної ложки або чисто вимитого вказівного пальця.


Постановка звука [р] може бути проведена з механічною допомогою і при вимові на одному видиху звука [д], що багато разів повторюється: [ддддддд...] або поєднання звуків [дж-дж-дж:...]. При цьому необхідно стежи­ти за тим, щоб струмінь повітря, що видихається, був сильним.


Звуки інших фонетичних груп також можна викликати, використовуючи в роботі всі зонди. Ефективність роботи того чи іншого зонда визначає логопед для кожного індивідуального випадку порушення вимови. Процес постановки звуків буде ефективнішим, якщо логопед використовуватиме в роботі такі до­поміжні ігрові прийоми, як наслідування навколишнім шумам (двигун літака, гарчання собаки тощо).


Рис. 3.11.    Постановка звука [р] кульковим зондом № 6


Постановка дзвінкості.

Приголосні звуки в українській мові можна класифікувати й розрізняти за участю голосу і шуму. За участю голосу і шу­му в однаковій мірі — дзвінкі приголосні: б, д, з, ж, г, ґ, в, дж, дз. За участю тільки шуму — глухі: п, т, с, ш, х, к, ч, ц, ф. Ці звуки можна поєднати у пари: б-п, д-т, з-с, ж-ш, г-х, ґ-к, в-ф. Звуки кожної пари мають однакові артикуляційні уклади і відрізняються один від одного тільки участю голосу і дещо меншою напру­гою органів артикуляції й силою повітряного струменя.


Вказані пари звуків можна поділити на дві підгрупи: вибухові й щілинні. Се­ред вибухових звуків порушення дзвінкості спостерігаються частіше, ніж серед щі­линних. Оглушення дзвінких приголосних спостерігається частіше, ніж дзвінкість глухих. Порушення дзвінкості мають діти з порушеннями слуху або із знижен­ням слуху до непатологічного рівня, оскільки понижений слух є перешко­дою для сприйняття дзвінкості, а отже, і для їх диференціації. Спостерігаються три види порушення дзвінкості: повна відсутність дзвінких приголосних звуків в мовленні; недостатня дзвінкість приголосних звуків в мовлен­ні; недостатнє оглушення приголосних звуків в мовленні. Робота по виправленню порушення дзвінкості розпочинається:

  • з щілинних звуків, з найпростішого по артикуляції серед них звуку [в];
  • почергового відтворення: то беззвучного вдиху і видиху, то гучного;
  • зіставлення гучної і шепітної вимови голосних звуків;
  • автоматизації дзвінких звуків в усному мовленні;
  • диференціації дзвінких звуків з парними глухими в усному мовленні;
  • корисно рекомендувати дитині більше співати.



Всі вправи слід проводити при тактильно-вібраційному контролі - дити­на кладе одну свою руку на шию логопеда, а іншу — на свою шию.


Постановка м'якості. У вимові приголосних можуть спостерігатися пору­шення м'якості. Більшість приголосних звуків української мови має парні м'які звуки (с-с', з-з', т-т', д-д', н-н' ц-ц', л-л', р-рг) та ін. Серед порушення м'якості спостері­гаються три варіанти: повна відсутність м'яких приголосних звуків в мовленні: зай­ве пом'якшення; порушення диференціації між твердими і м'якими звуками. Парні звуки, як показує їх аналіз, відрізняються один від одного тільки однією властивіс­тю — твердістю і м'якістю. Перехід твердого приголосного звуку в м'який залежить від напруження і підйому середньої частини язика до піднебіння.


Робота по виправлення порушення м'якості розпочинається: з артикуляцій­них вправ на вигинання середньої частини спинки язика й її опускання; звуків ви­мова яких правильна або які дозволяють показати різницю між артикуляцією пар­них твердого і м'якого звуків [д, т]; застосування механічної допомоги: вимовляти багато разів склади ат або та з упором язика у нижні зуби, одночасно натискувати пальцем або шпателем на кінчик язика, що дасть склади ать, тя (за ступенем лег­кості доцільно ставити звуки у такому порядку: т', д', н' ф', в', п', б', м' с' ,р', л'); після постановки автоматизація м'яких звуків; при правильній вимові твердих і м'яких перейти до їх диференціації; засвоєння пом'якшення приголосних перед йо­тованими голосними (м 'яч): оволодіння вживанням м'якого знака в кінці складу (кінь), а також розділового м'якого знака та йотації (б'ю) в усному мовленні. Під час роботи спиратися на тактильно-кінестетичні відчуття та відчуття зміни у напруженні спинки язика.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити