Головна Літературна колекція Оповідання
Оповідання
Неділя, 15 травня 2011, 21:10

НАЙЛЕДАЧІШИЙ У СВІТІ КІТ (В.Пишалко)

Лежав на столі Кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки — одну зі сметаною, другу — з молоком. Кіт подумав: це дівчинка прине­сла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий він був ледачий. Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець. Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що є найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі і заснув. Це був найледачіший у світі Кіт.



ЗАЙЧИК (О.Копиленко)

Заєць — дика тварина. Шубка в нього влітку сіренька, а взимку біленька. Має звірок довгі вуха і трохи розкосі очі. Передні лапки у нього короткі, а задні довгі. Ця тварина дуже полохлива. Лякається і тікає від будь-якого ше­лесту.


ДИВНА ЯЛИНКА (А. Камінчик)

Якось гуляла Ганнуся з татком у лісі.
- Татку, татку, яка дивна ялинка! Без жодної голочки!
- Та то ж не ялинка, а осика, — усміхнувся татко.
- Ні, ялинка! Бачиш, скільки під нею шишок лежить!
- Аж тут з верхівки дерева білочка кинула вилущену шишку. Зрозуміла Ганнуся, чого це під осикою ялинових шишок багато.


ПРО СНІГОВИЙ КОЛОБОК (Н.Калініна)

Гуляли діти у дворі. Ліпили зі снігу бабу. Олесик зліпив сніговий колобок. Знайшов вуглинки і поробив очі, знайшов палички і зробив рот і ніс. Погралися діти, погуляли й пішли знову в дитячий садок. Шкода Олесику колобка надворі залишати, узяв він його й поклав до кишені. Прийшов у дитячий садок, повісив свою шубку в шафочку. Пообідали діти, після обіду лягли спати. А коли прокинулись, Олесик згадав про свій колобок. Побіг з дітьми до шафочки, а біля неї калюжка. Що це таке? Відчинили дверцята, подивилися, — аз кишені — кап-кап-кап! — вода капає. Подивився Олесик в кишеню, а там немає колобка, а тільки дві вуглинки і дві палички. А колобок де?


КІШКА (Є. Чарушин)

А це кішка Маруська. Вона в коморі мишу спіймала, за це її гос­подиня молочком нагодувала. Сидить Маруська на килимку сита, задоволена. Пісеньки виспівує — муркотить, а її кошенятко маленьке — йому муркотіти нецікаво. Воно саме з собою бавиться — саме себе за хвіст ловить, на всіх пирскає, дметься, настовбурчується.


ЯК ХЛОПЧИК ХОТІВ ПРИГОЛУБИТИ СНІЖИНКУ (В.Сухомлинський):

З неба летіла на землю сніжинка. Вона була легка, ніжна, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка. На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка. Хлопчик думав: ось впаде комусь під ноги і її затопчуть. Ні, не треба падати сніжинці на землю. Не треба її затоптувати. Хлопчик простяг долоню. Він захотів приголубити сніжинку. А вона впала на теплу, добру руку хлопчика й розтала. Хлопчик з жалем дивиться на руку. На долоні блищить крапелька, мов сльозинка.


ПЕТРИК, СОБАКА Й КОШЕНЯ

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в саду. Бачить, біжить назустріч чорний кудлатий собака. Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилось маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й просило Петрика: захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра. Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голівку до нього і жалібно нявчить. Петрику стало шкода кошеняти. Він узяв його на руки і хоробро пішов собаці назустріч. Пес зупинився, злякано глянув на Петрика і сховався в кущах.



ЯК ХТО БАЧИТЬ ПОЛЕ

Пізня осінь. У полі немає нічого — ні колоска, ні стерні, ні соломи. Все зібрано, все, що треба, в коморі чи на токах. Зеленіє озимина, чор­ніє рілля. В голих деревах співає холодний осінній вітер. Над землею низько пливуть сірі хмари. З них сіється й сіється мряка. Сонця не видно. Станеш у полі й не скажеш, яка зараз пора — день, ранок чи надвечір'я. Замовкли пташки. Через поле ідуть два чоловіки. Один із них у міському одязі. Це гість. Він приїхав до села на кілька днів. Іде ріллею, дивиться на по­рожнє поле й каже:
— Як порожньо й непривітно в полі. Аж сумно. Інша річ тоді, як шумить тут колосся. Поруч із міським гостем іде агроном. Він багато літ працює в тутеш­ньому колгоспі. Дивиться агроном на порожнє поле, і очі його ясніють. Він і каже своєму міському гостеві:   
- Як гарно зараз у полі. Воно й красиве тим, ще порожнє в цю пору.


ЛАСТІВКА З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ

Після гарячого літнього дня загриміла гроза. Пішла злива. Вода залила ластів'яче гніздо, що приліпилося до стіни старої повітки. Розвалилося гніздечко, повипадали пташенята. Вони вже вбралися в пір'ячко, але ще не вміли літати. В'ється ластівка над дітками, кличе їх під кущ заховатися. Кілька днів жили пташенята під кущем. Ластівка носила їм їжу. Вони збивались докупи і ждали маму. Ось уже четверо діток навчилося літати й порозлітались. А одне сидить, не може здійнятись. У нього перебите крило. Як випало з гнізда, покалічилось. До осені жило поранене пташеня під кущем. Його доглядала мати. А коли настав час відлітати в теплий край, ластівки зібралися чималим табунцем, сіли на кущ, і довго чулось їхнє тривожне попискування. Відлетіли пташки в теплий край. Зосталася молода ластівочка з перебитим крильцем. Я взяв її та й приніс додому. Вона довірливо притулилася до мене. Я посадив її на віконце. Ластівка дивилася в синє небо. Мені здалося, що в неї на очах тремтять сльози.


ПРАВА Й ЛІВА РУКА

Поміж морквою поріс бур'ян. Пішла Марина на город, бур'ян ви­риває. Та все правою рукою. А ліва нічого не робить. Права втомилася й питає ліву руку:
— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже жилки болять. А ти — нероба.
Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур'ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.


НАВІЩО КАЖУТЬ «СПАСИБІ»?

Дрімучим лісом ішли двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити.
Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилились, напилися. Дідусь сказав:
- Спасибі тобі, струмочку. Хлопчик усміхнувся.
- Чого ти усміхнувся, хлопче? — запитав дідусь.
- Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові спасибі? Він же не жива істота: не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.
- Це так. Якби води напився вовк, він міг би й не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина говорить спасибі? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?
Хлопчик замислився. Він ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме був час подумати: дорога через ліс ще довга.


ДЛЯ ЧОГО ПІВНЕВІ ГРЕБІНЕЦЬ

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує ним свого барвистого хвоста. Через те і хвіст у нього такий пишний. Розчесавши хвоста, півень кладе гребінець на голову. А вдень ходить, розпустивши хвоста.


ЦІКАВЕ ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ (М.Пономаренко)

Існує повір'я, що коли побачиш у кімнаті павучка, який спускається вниз по павутинці, то в дім прийде добра звістка. У деяких країнах до цих істот ставляться з особливою пошаною. Люди вірять, що павуки - це мудрі створіння природи, вони приносять у дім щастя, виручають
із біди, можуть вказати дорогу до величезних скарбів... Існує також легенда, як павук врятував Ісуса Христа від злого царя Ірода. Він заплів павутиною печеру, в якій народився Ісус. Шукаючи його, Іродові слуги вирішили, що оскільки при вході до печери павути­на ціла, то туди ніхто не заходив. І справді, павуки приносять нам велику користь: знищують шкід­ливих комах, у тому числі й мух, більше, аніж будь-які інші тварини. І помиляється той, хто вважає всіх павуків заразними чи отруйними. Переважна їх більшість — косарик, хатній павук, хрестовик, стрибу­нець, мішконіс — ніякої загрози не несе. У нашій країні зустрічається лише один отруйний вид — це каракурт, він водиться на півдні, зокрема в Криму. Одна лише крихітна крапелька його отрути може вбити вер­блюда або людину.


ЖАЛІЙКО ТА ЖАБЕНЯ (М.Сладков)

Одного разу Жалійко проходив біля великого болота. Дивиться, а у брудній воді біля купинки щось сидить.
— Та це ж жабеня! — вигукнув Жалійко. — Що ж ти тут сидиш у брудному, вогкому болоті, бідненьке!
Шкода стало Жалійку жабеняти і вирішив він його взяти додому. Вдома Жалійко посадив жабеня у найкращу розмальовану скриньку, а на дно ще й вати настелив, щоб було жабеняті сухо й тепло. Поставив скриньку на вікні, на сонечку і пішов гуляти. Повернувся Жалійко, аж Дивиться, жабеня вже ледь живе: воно перегрілося на сонці, висохло та заплуталося у ваті. Як побачив це Жалійко, аж заплакав, та так сильно, Що сльозами жабенятко облив... Схопив Жалійко жабеня та швиденько відніс його назад у купину. Зрозумів хлопчик, що жабеняті у вогкому, теплому та брудному болоті так само добре, як йому у світлій та чистій кімнаті.