Головна Літературна колекція Хрестоматійні матеріали (твори українських письменників)
Хрестоматійні матеріали (твори українських письменників)
Субота, 16 лютого 2013, 22:58

М. Магера

Калина

На горбку пишалася своєю осінньою вродою розкішна калина. Од самого вершечка зайнялася вона гарячим полум’ям. Радісно перешіптувались зубчасті листочки від легенького подиху вітру. А з-поміж них визирали важкі коралові кетяги. Поруч ріс молодий стрункий ясен. Його скромна зелена постать нічим не приваблювала червонощоку калину, що безжурно жартувала з бабиним літом, ловила його і вкривалася від верху до самісінької землі, наче молода до шлюбу, прозорою білою фатою. Вона розкотисто реготала до зажуреного сонця, до потьмареного неба.

 

 

Лише зрідка зиркала на свого сусіда, який горнувся до неї тонкими вітами, ніби хотів заховати її пишну вроду від заздрісного ока. Навіть спробував заступити її, вгамувати той веселий, задьористий сміх. Та калина згорда випросталася, легенько відсунула ясеневі гілки і знову виставила напоказ всьому світові свою красу і принаду.

На ту пору десь взялися дівчата-щебетухи. Як вгледіли горду красуню та як накинулися на неї, то геть пошматували її розкішне плаття, в пучечки поскладали червонії кетяги. Дівчата радісно щебетали, свої голови багряними ягодами квітчали, калина ж ридьма ридала.

Засумував ясен, затужив за понівеченою подругою і почав скапувати на землю зеленими листочками.

 

їжачок

Звідкись налетів грайливий вітерець, заплутався у побурілому каштаново­му листі, злегка доторкнувся до гілок — і тротуаром почали вибрикувати бли­скучі, ще вологі від шкаралупи каштани.

їх тут же підхоплювали пішоходи, ніжно їм усміхалися, пестили руками і ховали до кишень, в сумки чи просто несли на розкритих долонях, милуючись карими красенями. Неподалік на лавці сиділо двоє школяриків: набурмосений хлопчик з непокірною чорною чуприною, що з’їжилася над високим чолом, і білява дівчинка, очі якої висвічували погожим небом, а губи нагадували дві скибочки перестиглого кавуна. Поруч стояли портфелики з книжками. Вона, жестикулюючи тонкими руками, щось тихо доводила чорноокому. Але той, заклавши пальці в кишені вилинялих синіх штанів, не помічав ні пішоходів, ні каштанів, які іноді падали коло самісіньких ніг, ні голубоокої.

Раптом дівчинка побігла за каштаном, що покотився на край тротуару. Він ще не вилупився із своєї темно-зеленої домівки, вкритої густими гострими колюч­ками. Шкаралупка лише лопнула посередині, і звідти лукаво посміхався каро­окий каштан. Дівчинка підняла знахідку, підійшла до хлопчика і ніжно:

— Подивись, Івасю, якого кумедного їжачка подарував нам каштан. Хлоп­чик спідлоба зиркнув на колючку — і губи розтягтися в широкій усмішці. Обережно взяв простягненого красеня і вдячно подивився дівчинці в очі.

 

О. Копиленко

Жовкне листя

Вкривається багрянцем клен. Він стоїть на узліссі замріяний, ніби сумує, що надійшов жовтень. Іноді тихо зронить вирізьблений свій лист. А налетить вітер і почне безжально зривати осінню красу зажуреного клена, оголить його і гулятиме серед голого гілля.

А яка ніжна, золота берізка на тлі синюватих ялинок, зеленавих сосен. Вона опустила свої віти і теж журиться, що скоро прийдуть холоди.

Деякі квіточки ще не хочуть здаватись, поспішають доцвісти, поки перші морозці не вдарять по них. Але й ці останні квіти теж ніби насторожено зажурені.

Високо вгорі дзвінким передзвоном курличуть трикутники журавлів. Пря­мують на південь, поспішають. Десь перегукуються вгорі над нами і дикі гуси. На півночі вже холодно їм.

Па піщаних косах річок жирують і північні качки, цілими величезними табунами. Вони дуже сторожкі і не підпускають близько мисливців.

М. Магера

Тополя

Росла собі край дороги тополя все вгору та вгору. Мимо неї вдень і вночі стрімголов мчали таксі, вантажні автомашини, автобуси, ліниво повзли трак­тори з причепами, обкутували їдким димом мотоцикли і мопеди. Дорога гула, ревла, стогнала.

А тополя то припадала пилом, то умивалася дощами, то обсушувала свої листочки на сонці. Звикли до неї водії і пішоходи, ковзали байдужими поглядами й мчали чи йшли далі. Якось уранці, коли сонце обняло своїми ласкавими променями дерево, на протилежному боці дороги чубатий хлоп­чина і гукнув до матері, що вела його за руку:

Мамо, дивіться!

Що там, сину?

Тополя засвітилася.

Жінка стала і радісно усміхнулася: тополя справді ніби зайнялася із середини. Листочки навколо стовбура пожовкли, а зовні ще милували око потемнілою густою зеленню. Тому й здавалося, що дерево підсвічується невидимими сві­тильниками. Хлопчик допитувався:

Мамо, там лампочки? Як на ялинці?

Ні, Юрасику, то листочки так світяться.

А хто їх посвітив?

Осінь, мій хлопчику.

Осінь?

 

С. Мацюцький

Мухоловки

Після перших заморозків повернулися теплі, погожі дні. Осики, берези, липи вже скинули літнє вбрання, а на узліссі ще хизувалася червоними дука­тами груша-дичка. А якою вродливою стала бруслина! Не хоче прощатися зі своїм зеленим листям. На гілочках поблискують рубінові намистини з вкрап­леннями золота. А хіба можна пройти мимо кущиків ожини, де звабливо синіють соковиті ягоди? Візьмеш у рот, а вони холодні, солодкі, запашні. І грушу-дичку не обминеш: ще місяць тому язик терпнув від кислючого соку її плодів, а тепер груші м’які, трохи кислуваті, трохи медові — справжні ласощі.

Йдеш осіннім лісом і милуєшся його прив’ялою красою. Тихо довкола. Зовсім не чути пташиних голосів. Поволі осідає густий туман на віти дерев, на прибиті морозом трави, зволожує опале листя, і воно не шелестить під ногами, а м’яко пружинить. Пахне грибами, ягодами, корою дерев, відсирілою землею. На душі — легко і спокійно, і думки линуть одна за одною, ніби щедрі гостинці осіннього лісу.

Біжить, петляє в’юнка стежка. Ось і зарості терну. Звіддаля бачу, що верхівки чагарників аж сині від рясних плодів. Саме пора збирати їх. Після морозу вони пом’якшали, стали приємні на смак. Годяться тепер і в компот, і в наливку.

Подобається мені збирати терен у тиху погоду. Здається, час зупинився і жде, коли я скінчу свою роботу. Чагарник густий, посередині його виросли навіть дерева. Знизу плодів обмаль, найбільше їх на верхівках. Отож доводиться пригинати гілку, тримати однією рукою, а другою зривати холодні, вкриті си­зим нальотом ягоди. Трапляються прив’ялі, так самі і просяться, щоб хтось їх з’їв. Ніби цукерки на кущах виросли.

Гадав, що довкола немає жодної живої душі. Але помилився. Збоку щось тихенько писнуло. Обернувся — і побачив двох маленьких пташок. Спинки сірі, вола сірувато-рожеві, меткі очиці, крихітні дзьобики. А хвостики крутяться, як заведені. Мухоловки! Він і вона. Попискуючи, перната пара присіла так близько, що можна рукою дістати.

 

М. Магера

Кленчук

Уздовж тротуару хизувалися своїм темно-зеленим лапатим листям розлогі каштани. Всю весну кохали їх очима люди. Бо ж як тільки сонечко обцілує пишні бруньки, пустунка-хмара вмиє їх теплим дощем, а весняний легіт висушить блакитним рушником, витягають вони з довгих клейких рукавів вкриті ніжним сизим пухом рученята-листочки, які затискують у долонях зеле­ні свічки.

Одного теплого ранку сонце запалює ті зелені свічки біло-рожевим світ­лом. Тоді каштани нагадують казкові новорічні ялинки чи підвішені під голубою небесною банею велетенські люстри. Вони ваблять до себе і людей, і вродливих метеликів, і нічних непосидюх — хрущів. Милуються каштана­ми старі і малі. І ніхто не звертає уваги на тоненького кленчука, якого чиясь добра рука посадила в одному ряду з красенями каштанами.

Ріс той клен не рік, не два. Якоїсь весни наважився й собі похвалитися цвітом. Ще його побратими-каштани дрімали у напівсні, ніжилися ласкавим сон­цем, а він викинув скупі букетики маленьких жовтих зірочок, ніби хотів сказа­ти “Дивіться, людоньки, який я гарний”.

Проходили мимо зухвальця чоловіки і жінки, щебетали дітлахи накреслених крейдою класах, реготало з нього на повні груди сонце.

Тільки й помітила ті скромні ріденькі букетики старенька двірничка, коли вранці підмітала під кленчуком: — Хто це стільки смітні насипав?

Отак ніким непомічений і веснував той клен, і літував. Сонце припалювало йому листочки, буйний вітер досхочу грався гілками, нагинаючи чубату зелену голову до самого тротуару. Тільки й радощів мав, коли горобці не обминали його пишної крони, ховалися там від негоди і жебоніли щось нудне й незрозуміле.

Засумував кленчук, зажурився, коли почув якось уночі, як між далекими холодними зірками курличуть журавлі. Зіщулився, прив’яв.

А вранці від здивування аж затремтів. Малюки, які поспішали до школи, зупинялися біля нього, радісно усміхалися. Ніхто вже не милувався почорнілими за літо каштанами, а очі перехожих чомусь тягнулися до нього.

Що ж таке з ним сталося? Чому зорять на нього? Так, мабуть, і не дізнався б про те кленчук, якби опівдні не набігла темна хмара і не вмила його холодним дощем. Коли ж засяяло сонце і він глянув у калюжу, що химерним озеречком розпливлася під ним, то не впізнав себе: весь горів барвистим вогнем.

Кленчук з переляку задрижав, від легенького подиху вітру захитав гілками і повільно почав скидати з себе багряні шати. А діти з радісним галасом кинулися ловити різнобарвні листочки-метелики.

 

С. Мацюцький

Сойчин гай

Люблю пізно восени блукати лісом. Густий туман обволікає похнюплені і мовчазні дерева, листя з яких давно облетіло. Тільки де-не-де вітер закручує на тонкій павутині поруділий листочок.

В таку пору дерева плачуть. На кожну гілочку туман чіпляє крапельку води. Поступово краплина важчає і вже не в силі втриматися на гілці — кап! Повільний дощ шумить у лісі. Кап, кап!

Шурхотить, ворушиться опале листя під ногами, розмотує стежка свій пухо­вий клубок. Здасться, ніщо не тривожить лісової задуми. Але варто зупинитися, прислухатися, придивитися — і стане ясно, що ліс живе своїм життям.

Щось зашаруділо в кущах: може, миша пробігла або заєць сполохано кинув­ся в гущавину. Перелітають з дерева на дерево синиці. На високій груші примо­стилася сойка. Посиділа хвилину, причепурилася, а потім заспівала. Зовсім як іволга. Сойка, мабуть, улітку підслухала, як співає “лісова флейта”, і тепер старанно повто­рює мелодію, яку чула. Пташка не помічає мене і співає-заливається.

Сойка, мабуть, пролітала і над осіннім полем, де орали трактори, бо посвист іволги раптом змінився гуркотінням двигуна: Др-р-р! Др-р-р!

Але досить репетицій! І Іора і за роботу братися. Осінній день, як заячий хвіст, а справ он скільки. Зима по рідна гітка. Як дошкулить морозами та завірюхами, не знатимеш, куди діватися.

Перш за все треба запастися їжею. Жолуді — улюблені сойчині ласощі. Треба їх якомога більше назбирати.

Сойка злітає на вкриту рудим листям землю під дубом, нишпорить у листі, вибирає найбільший жолудь, бере його в дзьоб і, озирнувшись на всі боки, летить у гущавину, щоб там його заховати.

 

І. Соколов-Микитов

Осінь

Прийшов вересень. Після душного літа, після серпневих теплих днів на­стала золота осінь. По узліссях ще ростуть гриби: червоноголові підосични­ки, зеленуваті й рожеві сироїжки, слизькі грузди і запашні рижики. На старих великих пеньках туляться один до одного тонконогі опеньки.

У мохових болотах намистинками розсипана по купинах червона журавлина. На освітлених сонцем лісових галявинах червоніють кетяги горобини.

Чисте і прозоре повітря. Далеко чути звуки, гучно линуть голоси. На дні лісового струмка видно кожен камінчик, кожну тоненьку травинку. По прозо­рому мін високому небі біжать та й біжать хмарки. Ясної тихої днини літає над землею, сідає на обличчя липуча павутина.

У ці осінні дні багато птахів готуються у вирій. Уже полетіли ластівки, швидкокрилі стрижі. Зостаються зимувати рябчики, тетеруки, куріпки. У гамірні зграйки збираються шпаки, відлітають на південь співучі птахи. В дальню путь вирушають дикі гуси, покидають рідні болота довгоногі журавлі.

 

Ю. Старостенко

Осінній господар

Осінь. Хазяйнує Жовтень скрізь, де не глянь. Убрав золотом сади, ліси, парки і струшує додолу жовте листячко.

— Ну навіщо ж ти, Жовтню, розбираєш дерева? Залишив би їм це вбрання, воно ж таке гарне.

Та не слухає Жовтень нікого: знай, своє діло робить. І коли тільки він спочиває? Прокидаються люди рано — еге! Жовтень цілу ніч працював. Припорошив сріблястим інеєм дахи, вкрив памороззю землю, навіть маленькі калюжки сховав під тонкими скельцями льоду. І сидить тепер десь, милується на свою роботу. І думає, що всім це до вподоби. Звісно ж, ні!

Перший, хто руйнує його працю,— красне сонечко. Підіймається сонечко вище, вище. І вже гляньте: й сліду від паморозі не зосталося. Не дружить Жовтень із сонечком: ховається кудись, тільки подих його чутно прохолодний. Радіють сонечку квіти, оживають листочки, навіть вилазять з-під кори комашки, що було поховалися вже на зиму.

— Ой, як гарно на сонечку! — кажуть.

А Жовтень тим часом прижене звідкілясь велику хмару, затулить та хмара сонечко і бризне на землю холодним осіннім дощем.

 

М. Пришвін

Галявинка в лісі

Берізки останнє своє золото зсипають на ялини й на поснулі мурашники. Я йду лісовою стежкою, і осінній лист стає мені як море, а галявинка в лісі — як острів. На цьому острові стоять близенько одна до одної кілька ялин, під ними я сів спочити. У цих ялин, виявляється, все життя вгорі. Там у багатстві шишок господарює білка, птахи шишкарі і, мабуть, ще багато невідомих мені істот. Унизу ж, під ялинами, похмуро, чорно, і тільки бачиш, як летить лушпиння: бо білки й шишкарі лущать ялинові шишки й добувають собі з них смачне насін­нячко. З такої насінини виросла колись і ця висока ялина, під якою я зараз сиджу.

Цю насінину заніс колись вітер, і вона впала під березою між її оголеним корінням. Ялиночка почала рости, а береза прикривала її від палючого сонця і морозів. Тепер ця ялинка обігнала березу й стоїть поряд з нею, верхівка до верхівки, переплівшись корінням.

Тихо я сиджу під ялинкою посеред лісової галявини. Чую, як шепочуться, падаючи, осінні листочки.

Цей шелест опадаючого листя будить зайців, що сплять під деревами, вони встають і йдуть кудись із лісу.

 

Г. Скребицький, В. Чапліна

Хто як до зими готується

Ліс улітку був увесь зелений, а тепер берізки та клени жовті, осики червоні, а поміж ними ялиночки зеленіють.

Налетить вітер, зірве з дерев листочки, і закружляють вони в повітрі, наче метелики. Потім тихо-тихо додолу спускаються, землю ніби килимом укри­вають. А на гілках дерев з кожним днем все менше стає листочків. Далеко видно все навколо крізь облетілі, голі віти.

Дерева ронять листя, трава й квіти в’януть, сохнуть, а насіння їхнє на землю осипається. щоб на той рік навесні прорости й знову зазеленіти, зацвісти.

Тварини також до зими готуються: мандрівні птахи збираються у великі краї, щоб летіти у вирій, маленькі звірятка запасають у своїх коморах їжу, лагодять і утеплюють свої житла та самі зодягаються в теплу зимову шубку. А комахи під кору дерев у різні щілинки ховаються.

Так усе живе — і рослини, і тварини—готується до довгої та холодної зими.

 

О. Копиленко

Надходить осінь

Давно повилітали пташенята з гнізд. Вилиняли й знову вкрилися новим пір’ям їхні батьки й матері.

В табуни збиваються пташки, що будуть відлітати в чужі далекі теплі краї. Покинули свої хатки-шпаківниці чорно-рябенькі шпаки. Величезними табунами літають вони над ланами, луками. Ось табун опустився на скошений луг. Перемовляючись, шпаки моторно бігають і живляться комахами, які ще не поховалися в землю, під коріння в щілинки. Здалеку здається, що на телеграфні дроти нанизано намисто. То сидять сотні ластівок, які ось-ось полетять на пів­день. Адже ластівки дуже рано відлітають від нас, так само як і соловейки та інші дрібні комахоїдні пташки. Зозулі теж рано зникають.

Поважно бродять по болоту сім’ї лелек у своєму чорно-білому вбранні. Скоро перша паморозь посріблить траву, листя кущів і дерев. Тоді шпак при­летить до своєї шпаківні і проспіває прощальну пісеньку.

 

Є. Шморгун

Світлинка

Той осінній день видався неймовірно похмурим. У полі за якусь сотню-другу кроків усе зливалося в сіре непроглядне місиво. Було холодно. Вологе повітря всотало їдкий, дошкульний приморозок. Рук з кишені не вийняти — пальці дерев’яніють.

Про такий день і не згадалося б, якби не ота світлинка. Вона несподівано, ніби перо жар-птиці, заясніла вдалині і владно поманила до себе.

Ішов до неї, а світлинка все більшала й більшала. То сяяла спокійною білиз­ною, то кришталево променилася. Ніби заблукалі сонячні зайчики звідусіль збіглися сюди на переднівок. А то був лужок, на якому росла трава тимофіївка, її забули чи не встигли скосити. І кожна травинка обледеніла, стала кришталево-блискучою. Від того й засвітився весь лужок. Тепер навіть у найпохмуріший день я не втрачаю надії знайти світлинку.

 

М. Стельмах

Пролітають лебеді

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатла­них, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Говорять, що так співають лебедині крила.

Я придивляюся до їхнього маяння, прислухаюся до їхнього співу, мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають мене.

Я стаю ніби меншим. Навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загаче­не білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і блакитнава діброва за селом. І увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і відда­ляє та віддаляє лебедів.

 

М. Магера

Братики

Вранішнє сонце золотими промінцями залоскотало пожовклі каштани, які вишикувалися вздовж тротуару, наче на парад. Від тих лоскоті в здригалися гілочки і випускали з розтулених жменьок вкриті гострими колючками темно-зелені кульки.

Кульки падали на тротуар, лопалися, і звідти викочувалися блискучі корич­неві плоди, полишивши материнське біле лоно.

Такої ранньої пори бабуся вела внучку у дитячий садок. Аж тут до Зорянчиних ніг впала велика, вкрита густими колючками кулька і розкололася. Дівчинка нагнулася — і радістю заіскрилися її оченята:

Бабусю, дивіться, з кульки виглядають два братики.

Де ти побачила братиків?— зацікавлено нагнулася старенька над знахідкою.

Бачите, вони усміхаються до пас. Я візьму їх з собою і покажу всім хлопчикам і дівчаткам у нашому садку.

Бери, бери, Зоряночко.

Дівчинка вийняла з білих вологих гнізд два капітани з плоскими боками. Кожен мав велике сірувате око. Зоряна задивилася в ті очі:

Бабусю, правда, що братики усміхаються до мене?

А так, дитинко. Вони радіють, що ти підняла їх своїми маленькими руче­нятками, що збережеш їх до наступної весни.

А де я їх триматиму?

У шафі, Зоряночко, а весною посадиш цих братиків на дачі, коло брами.

 

О. Копиленко

Каштани

Імлиста ніч. Тьмяно мерехтять ліхтарі. Нічний ту май заплутався в деревах, що сторожують на наших вулицях. Вже з кіпця серпня у нас бувають тумани. Вночі туман стелиться по землі, підіймається вгору і вже коло дев’ятої-десятої години височить, мов сива хмара. Далі розпливається в блакиті і починає при­пікати сонце.

Такий туман лежав на верхів’ях каштанів, і тому здавалось ще тихше. Раптом біля мене — бац!.. Коло самих ніг, об асфальт, мов легкий постріл. До моїх ніг покотився блискучий, полірований каштан. Він вистрибнув зі своєї зеленої шка­ралупи, що розірвалась на кілька рівних частинок. Не пройшов я й десятка мет­рів — знову стріляють каштани об асфальт. Так весь день і всю ніч.

Ну, звичайно, дітям роздолля. Вони трусять каштани і набирають їх повні шапки. Бо каштан — чудова річ. З нього можна робити і солдатів, і танки, і бомби, і пароплави. Але коли стріляють каштани, значить,— прийшла до нас осінь. Хоч ти й не був за містом, але знай, коли стріляють каштани, зна­чить — зозулі полетіли, ластівки величезними табунами посунули вночі на південь. Та й інші птахи занепокоїлись. Польові миші тягнуть під землю зерно. Всі готують запаси на зиму. Час копати картоплю, рубати капусту.

Між десятим і п'ятнадцятим травня каштани стоять у своєму найвеселішому святковому уборі. Вони цвітуть. Значить, настало тепло. А зараз, в середині вересня, каштани ронять свої плоди.

Днями я задивився, як діти трусили на вулиці каштани. Вони зігнали з дерева горобців. Пташки сіли на землю, і тут я побачив дуже втішного го­робця. Він був зовсім білий. Неначе його вимазали білою фарбою. Тільки оче­нята чорні й сірий дзьобик.

Горобець стрибав близько, і я добре до нього придивився. Все пір’я в нього біле, аж прозоре. Такого білого горобця мені ніколи не доводилось бачити. Бу­вають вони трохи білуваті, або самі крила білі чи хвіст. А це ось який красень, бач!

Такі птахи звуться альбіносами. Від латинського слова альбус — білий. Часом можна побачити й білу галку або грака. І так буває. Але таких птахів не люблять свої родичі і б’ють їх. Та й ховатись їм важко від ворогів. Вони частіше стають здобиччю хижаків.

 

О. Копиленко

Перші сніжинки

Хоч місяць цей і зветься листопадом, але дерева вже простягли вгору до сизого неба оголені віти. Тільки дуб, широко розкинувши гілля, не скинув свого вбран­ня. Листя лише пожовкло, потемніло. І здалеку здається, що то стоїть могутній воїн, закований у бронзу. Налетить вітер, задзвенить своїм бронзовим листям мо­гутній дуб, але не схилиться і перед бурею. Так і держатиме він своє чудове вбран­ня до самої весни, коли замінить його молоде, свіже зелене листя.

Іду по парку, ніби ступаю по золотому килиму. Тільки ледь шелестить під ногами, бо вночі трохи приморозило.

Ось тихо, мов малесенький прозорий білий метелик, сіла на рукав перша сніжинка. А ось і друга, третя. Химерні вони на вигляд, ці снігові зірочки. Здається, їх вирізьбив геніальний майстер. Ось затанцювало їх у повітрі більше, посипалися густіше.

Занепокоєно цинькнула вгорі, на дереві, заклопотана синичка. Зима йде. Важко їй, бідоласі, буде, коли впаде багато снігу та вдарить лютий мороз.

 

В. Пархоменко

Перша подорож

Підморозило. Тоненький, прозорий льодок вкрив невеликі озерця, калюжі. Звечора густі, сірі хмари потемніли і важкими брилами нависли над землею. Мабуть, буде сніг. Тихо-тихо навкруги. Завмирає в імлі гуркіт машин на при­мерзлій польовій дорозі.

Присмерком починають спускатися на землю перші мохнаті сніжинки. Спочатку небагато, а потім більше і більше пурхає їх у морозному повітрі, безшумно сідає на зелені мохи, почорніле листя, кудлаті гілки ялин. Пухнаста ковдра стелиться по землі. А на ранок навкруги чисто, біло. Ліс сяє кришталем. Ще вчора поля і вигони були сірими, одноманітними, а сьогодні кожна суха травинка, кожна стеблина прибрана в біле мереживо і сріблястий бісер. Перша пороша.

Природа розкрила першу сторінку цікавої книги слідів. Багато історій незабаром запишуть на снігу своїми лапками і хвостами звірі та птахи. Кож­на звірина має свій почерк. Зумій тільки розібратися в усіх крапках і комах на снігу, і ти розгадаєш чимало таємниць з життя тварин!

Ось на городі рядки двокрапок. Сліди йдуть у різних напрямах. Це миші чи полівки. Недалеко за селом бачите заячий слід: спереду видовжені відбит­ки довгих задніх ніг, ззаду кругленькі ямочки від передніх. Вдумливо читаєте хитрі “петлі", “двійки", “скидки”. Морозець приємно пощипує щоки. Ледь-ледь риплять сніжинки під ногами. Легко дихається цього чудового ранку.

 

В. Сухомлинський

Як дзвенять сніжинки

Це було зимового вечора. Сонце сховалось за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.

Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я при­слухаюсь до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бри­нить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте у нас на шкільному подвір’ї. Вслухаюся і дивуюся. То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять, аж місяць прислухається.

 

І. Соколов-Микитов

Зимова ніч

Настала ніч у лісі.

По стовбурах товстих дерев постукує мороз, падає легкий сріблястий іній. У темному високому небі висипала сила-силенна яскравих зимових зірок. Тихо, ані шелесне в зимовому лісі та на заметених снігом лісових галявинах. Але і в морозяні зимові ночі триває життя в лісі. Ось хруснула і зломилась мерзла гілка — це пробіг попід деревами, м’яко підстрибуючи, заєць-біляк, щось ухнуло і жахно враз зареготало: то пугукнув пугач. Завили і вмовкли вовки. По діамантовій скатерті снігів, лишаючи мереживо слідів, пробігають легенькі лисиці, полюють на мишей тхорята, нечутко пролітають над сніговими намета­ми сови.

Немов казковий вартовий, усілося на голому сучку голосисте совеня. В нічній пітьмі лиш воно одно чує і бачить, як іде в зимовому лісі приховане від людей життя.

 

М. Леденцов

Снігур

Настала зима, засипала землю сріблястим снігом. Тоді ж і перші вісники зими прилетіли. Посідали вони на засніжених деревах — і ті одразу погарнішали. Скрізь — намети снігові, а на деревах—рум’яні, червоні яблука пломеніють.

Звісно, ніякі це не яблука, а красені снігурі. Вони і в сад залітають, і в і парк, і на годівницю сідають, якщо побачать там кленове, ясенове або соняшникове насіння. Підсипай корму, не лінуйся! Тоді побачиш цих пташок зблизька.

А якщо ти гроно горобини або калини на годівницю прилаштуєш, то навряд чи скоро відлетять червоногруді снігурі та їхні сірогруді подружки. Спостерігай тоді за ними, скільки заманеться.

Сидять статечні пташки, повагом видзьобують насіння з ягід, стиха перегу­куються: “Ф’ю-ф’ю-ф’ю-ф’ю!” Так і здається, що то вони людині дякують за смачну їжу. Цілу зиму будуть мешкати снігурі там, де їх годуватимуть досхо­чу. Але що це? Сніг почав танути, і пташок не стало. Виявляється, вони на північ подалися в густих лісах гнізда будувати, виводити снігурят.

А коли знову завіє-закрутить хурделиця, красені-пташки прилетять туди, де їжі більше. І обов’язково тоді, коли ліс сніжинками-пушинками вбереться, засяє у білому уборі. Неначе сніг той птахи на крилятах своїх принесли. Нерозлуч­ний снігур із снігом. Через те цю пташку і звуть снігуром.

 

Є. Шморгун

Березнячок

За селом, біля потічка-безіменки, леготять на звідусюдних вітрах берези-по-сестри. Їхня мати, стара береза, давно вже впала від недоброї сокири, а вони залишилися і ось дивляться з пагорбка на зелен світ. Березнячок. Так називають їх у селі.

Хтозна, чого більше в цій назві: захоплення, лагідності чи звичайнісінької зневаги до маленького березового “гайка”, за яким супиться на півобрію стіна лісу - справжнього, з дубами-трьохсотлітками та соснами-велетнями. З ран­ньої весни до останнього листя дзвенять тут дитячі голоси.

Березнячок то соком дітвору напуває, то суницями частує, то грибами обдаровує. А скільки тут ігор грано-переграно!

Зате взимку в березнячку незаймана тиша. Цього разу я перший порушив снігову облогу, вив’язавши на кучугурах ланцюжок слідів.

Дивлюся — не впізнаю березнячка. Не дерева стоять, а мерехткі візерунки білим-біло вишиті на тлі небесної голубіні. Здається, дихнеш сильніше ненаро­ком — і зникне видиво, як щезає від подиху легка паморозь на віконній шибці. А в оту білину вкраплені червоні сонечка. Добрий десяток червоних сонечок.

Аж подих перехоплює. Аж боязко підступитися до такої первозданної кра­си. ї лише згодом усвідомлюю: це ж іній так урочисто причепурив березня­чок! Кожну гілочку опушив, кожну сережку підбілив. А оті сонечка-—то зграйка снігурів на верховітті.

 

Є. Шморгун

Пушить верба

Так дивно в лісі: ніби всі пори року враз узяли та й перемішалися. Ще берези не встигли як слід приміряти осінні сукні — на них і позолоти, і водночас зелені вдосталь, а зима підкралася, сіконула снігом сипучим та мо­розом тріскучим — стоять білокорі ні в сих, ні в тих. Ніяково їм перед вільхами та осиками, бо ті завчасно підготувалися до холодів — струсили усе до решти листячко зі своїх корякуватих чорних лап.

Тільки сосни однаково цідять з-під віття темну таїну, променя гь величавий спокій. Вони непідвладні примхам жодної пори року.

А що то за сміливець-незнайомець на краю галяви? Не зважає ні на що цвіте. Листя не видно, а гілки його густо окутує рожевуватий серпанок. Точні­сінько розквітлий навесні абрикос. Підходжу — аж то вербичка. Пишно розпуши­ла китиці, а сонячне проміння підсвітило їх — от і здається, ніби дерево цвіте. На снігу — сліди від чобіт. Виходить, не одного мене вербичка приманила.

Дмухнув вітерець, зірвав кілька пушинок, поніс по галяві. А до кожної пушинки-парашутика приклеєна малюсінька чорна крупинка. Це верба розси­лає з вітром своє насіння в усі усюди. Багато його у вербички, ой як багато. Ще не один день здмухувати вітрам з її гілок оті пушинки-парашутики. А вербичці що? Їй поспішати нікуди. В неї попереду ціла зима.

 

Є. Шморгун

Дзвонар

Холодно.

Перелісок мерзлякувато щулиться — проймає його від верхівки до кореня. Незатишний перелісок, просвічується мало не наскрізь. І сизі грабочки ніби понижчали, і ліщини свою солідність розгубили.

Сіра тиша заполонила все довкруг. Німі дерева, німі сніги, німе небо. Та раптом дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь! Глухо, ледве чутно, ніби здалеку-здалеку

Вслухаюся: може, здалося? Бо де тому дзвону взятися тут, серед суцільної німоти, де навіть шурхіт власних кроків злякано нишкне, так і не відірвавшись від підошов чобіт? Ні, таки дзвонить.

Іду назустріч тому дзвонові. Аж ось і дзвонар! Молодий дубок-нелинь при­беріг своє вбрання, не розтрусив. Хай побуріле, хай негодами побите, але не розтрусив. Тепер листя обледеніло, вітер дмухне—дзвонить. Дзінь-дзінь! Дзінь- дзелінь!. Старайся, дзвонарю, старайся: березень уже не за горами.

 

Степан Мацюцький

В гостях у весни

Ще ховаються по байраках сірі брили злежаного снігу, вночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осоки на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави. У таку пору я поспішаю в ліс. Поспі­шаю у гості до самої весни.

Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля. Ніколи ліс не пахне так солодко і терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлів, виграє новими кольорами, звуками.

Чуєте: з вільшника долинає голосна пісня: при-ди-кум, чай-пить, чай-пить. Хто ж це запрошує випити чаю? Та це ж співучий дрізд Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки і тепер спішить повідомити про це ніжними тре­лями. Дрозда підтримують і зяблик, і їй пак. Вони також радіють, повернув­шись до рідного лісу Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивить­ся на них з особливою заздрістю.

А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить па сосновій гілці і все перепитує: “Чи це так? Чи це так?” “Так, так, так”,— відповідає їй дятел. “Угу, угу”,— підтакує кільчаста горлиця. Здається, пернате населення лісу шаленіє від п’янкого повітря, світла, тепла.

Йду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни. Серед чагарників пур­хає метелик — кропив’янка. На крильцях — справжня веселка: чорні, жовті,

коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву, склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця — у повітря знов злетіла барвиста квітка.

Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля.

 

С. Мацюцький

Галявина самоцвітів

Ранок дихав свіжістю пробудженого лісу. Наповнювалися соком бруньки, дзюркотіла вода, парувала нагріта сонцем вогка земля, шаленіли дрозди.

Я вийшов на простору галявину, залиту вранішнім рожевим світлом, її перетинав струмок, і вся вона аж переливалася яскравими соковитими барвами. Наче хтось розсипав самоцвіти — сині, фіолетові, білі, жовті.

Самоцвіти — це пелюстки перших весняних квітів. Поблизу струмка го­рять ліхтарики мати-й-мачухи, світять у темний вологий рівчак. Поспішає рослинка. Ще й листя на ній немає, а на покритих лусочками опушених па­ростках вже горять жовті суцвіття. Вони пробудилися ще під снігом, який узимку прикривав мати-й-мачуху від морозів. Дихання рослинки підігріло сніг, утворився льодяний купол — справжній тобі парничок. В ньому й підростали квіти. А як тільки на весняному сонці розтала крижана хатка, мати-й-мачуха засвітила свої ліхтарики.

А скільки зваби в маленької проліски! Поміж двох довгастих листочків піднімається голуба китичка. Таке враження, що у весняній діброві поміж крислатих дубів розсипані скалочки неба.

Скромно виблискують квіти гусячої цибульки. Вони схожі на проліски, та, мабуть, їм не вистачило блакитного шовку на пелюстки і з ними по-дружньому поділилася золотими прикрасами анемона жовтцева.

Ліловими озерцями розливається ряст. Медом, пізніми яблуками пахнуть важкі грона. Ці квіти ще називають кукурічками: вони нагадують голову півня з пишним гребенем.

З погордою дивиться на своїх сусідів медунка. На одному стеблі у неї і рожеві, і сині, і фіолетові квіти. Справжній букет! Якщо весні знадобилася б брошка до зеленої сукні, вона без вагання вибрала б барвисту медунку.

Дзвенить від комах галявина самоцвітів. Пурхають барвисті метелики. Гудуть крилаті
ласуни — бджоли, джмелі. Це для них накрили квіти солодкий стіл, припрошують дорогих гостей яскравими пелюстками, звабливими пахощами. Чим не бенкет!

 

С. Мацюцький

Кмітливий джміль

Йдеш ранньою весною листяним лісом і дивуєшся: ще кілька днів тому він був сірий і непривітний, а зараз молода зелень відчайдушно тягнеться вгору, де повільно пливуть з півдня на північ білі хмари — як лебеді, що повертаються з вирію. Поміж деревами і кущами розсипались фіалки, проліски, ряст. Серед гілля лунають дзвінкі пташині голоси.

В мелодію весняного лісу вплітається ще один звук. Ніби хтось торкає струну віолончелі і вона озивається приємним оксамитним звуком. Це джміль прилетів по нектар. Вилискує па ньому пухнаста чорна шубка з двома жовтими поперечними смугами. Задні ніжки геть вкриті пилком. Мабуть, джміль відвідав квіти верби козячої і назбирав там обніжжя. Тепер натрапив на зарості рясту. Яку ж квітку вибрати? Адже їх тут сотні.

Навесні всі джмелі — самочки. Джмелине сімейство існує лише одне літо. Восени і самці, і робочі комахи гинуть. А самка, яка перебуде зиму у затишній схованці, як тільки настане тепло, починає шукати зручне місце для свого гнізда. Вибирає здебільшого покинуту нірку якогось звірка, дупло, торішнє гніздо сороки чи іншого птаха, гніздо білки. Інколи й під каменем або у розщілині дерева влаштовує джмелиха своє житло, закривши з усіх боків сухою травою чи мохом, тільки один вхідний отвір залишається. Всередині гнізда самочка робить круглі комірки з воску, перемішаного з квітковим пилком. В кожну комірку вона кладе невеличкий запас їжі, відкла­дає кілька яєць і комірку запечатує. Поруч будує наступну комірку, далі ще і ще. А тим часом у першій комірці з’являються личинки. Вони скоро з’їдають запаси їжі, і джмелисі доводиться прогризати комірку і підгодовувати личинок.

Немало корму потрібно личинкам. Нелегко матері прогодувати своє сі­мейство, тому й метушиться джмелиха з ранку до вечора, щоб нагодувати ненаситних малят, відвідує тисячі квіток. Біда, якщо мати стане поживою якоїсь пташки: тоді загине вся майбутня джмелина сім’я. Ось чому так необхідно оберігати навесні джмелів-самочок. Адже трудяги-джмелі — невтомні поміч­ники селян: тільки вони запилюють квіти конюшини, люцерни, бо мають довгі хоботки. А будуть трави — буде й молоко у корів.

 

О. Копиленко

Весна іде

Ще зовсім недавно важко було сонечку пробитися промінням крізь хмари. Вони, волохаті, неначе брудні, нависають над землею, а ми поглядаємо на небо, питаємо:

— Коли ж ти, сонечку любе, розтопиш весь сніг і сріблясті ручайки поли­нуть у річку, в яри?

Та ось повертаєшся зі школи і мружиш очі від яскравого світла. Сонце вже бавиться. Ще не припікає як слід, а тільки лагідно, ласкаво доторкається до обличчя.

Це ж березень місяць прийшов — перший місяць весни. А чи ж розвісили ви шпаківні? Десь уже мчать до нас з далеких країв заклопотані, веселі шпаки, їм треба хатину, щоб вивести своїх діток. Спочатку з’являться самці, а через кілька днів і їхні подруги — самочки. Так само прилітають по черзі й жайворон­ки та зяблики. Теж наші перші весняні гості. Жайворонки поселяються на ланах, на таловинах, зяблики — в лісах, гайках, парках, садах. Незабаром ми почуємо їх гучні, веселі весняні пісні. А які чисті голоси в пташок. На ще вогких пагорбках, на схилах зацвіли наші перші весняні
квіти — мати-й-мачуха. В неї квітки яскраво-жовті, ніби краплини вранішнього сонця. З-під торішнього листя соромливо виставив свою фіолетову квітку волохатий сон. Щоб не боятися нічного холоду, сон надів на себе цю пухнасту шубку.

Погляньте, муха вже гріється на сонечку, ще млява, неповоротка, але вже пряде лапками, гладить ними себе по черевцю. Це вона чепуриться.

Та по-справжньому сонце почне оживляти все після 21 березня, коли день дорівняється ночі. А далі дні почнуть збільшуватись, а ночі коротшати. Йде справжня весна, щоб враз перемогти зиму.

 

В. Пархоменко

Пора підсніжників

Найсвітліше в листяному лісі буває ранньої весни. Під сонячним промінням швидко збільшуються чорні круги талої землі навколо дерев. На очах з’їдає останні ніздрюваті кучугури снігу південний теплий вітерець. Задзюрчали по вибалках струмочки.

Ґрунт ще не просох, і десь на півшляху до великої річки була тала вода, а над землею, вкритою перепрілим торішнім листям, вже піднялися ранні квіти.

Розкрилися грона пролісків, схожих на небесну блакить. Поодинці визирнули підсніжники. Між зеленими листочками загорілися жовтенькі зірочки гусячої цибульки. Світло й тепло розбивають панцир на бруньках. Вже недалеко той час, коли оксамитовим серпанком молодого листячка вкриються розлогі крони кленів, лип і затінять нижній ярус лісу. Проте наші ранньоквітучі рослини встигають до цього відцвісти. Так швидко ростуть вони завдяки своїм цибулинам, або кореневищам з поживними речовинами. Анемони, медунка, ряст, проліски, гусяча цибулька — це все наші підсніжники — рослини, що починають рости напровесні ще під снігом. Підсніжники бувають тільки у листяних лісах, де м’яка й товста підстилка з опалого листя охороняє їх від замерзання.

Період пробудження природи: від перших таловин на пагорбках і до розпускання бруньок на деревах — весна підсніжників. Коли квітнуть підсніжники — лунають пісні перших пернатих посланців весни.

З лазурового неба безупинно ллється спів жайворонка. Мажорно виспівують зеленяки. Гарненькі зяблики сповнюють повітря дзвінкою треллю. Свистять біля пташиних будиночків, дбайливо розвішених юннатами, голосисті шпаки.

 

І. Соколов-Микитов

Весна

Глухими хащами та болотами продирався ранньою весною мисливець від краю до краю через глухий ліс.

Багато птахів і звірів бачив він у лісі, що саме прокинувся. Бачив, як край болота токує глухар, як у молодому соснячку, на осонні пасуться лосі, а байраком крадеться до свого лігва, біжить із здобиччю старий вовк. Багато бачив і чув у лісі уважний мисливець. Радісна, гомінка і пахуча весна. Дзвінко співають птахи, дзюркочуть попід деревами весняні струмочки. Смолою пахне набубнявіла брость. Теплий вітер пробігає у верховітті.

Скоро, скоро вдягнеться ліс у листя, зацвіте на узліссі черемха, защебечуть над струмками дзвінкоголосі соловейки. Прилетять, закують довгохвості зозулі: “Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!”

Забігають по купинах заклопотані мурашки, вилетить із зимового притулку, загуде перший джміль. Паростками молодої трави, голубими та білими пролісками вкриються лісові галявини. Гарна, радісна, весела весна в лісі!

 

В. Сухомлинський

Весняний вітер

Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне. Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер.

Годі спати, — зашептав весняний Вітер.—Прокидайся, весна наближається.

Де ж вона — весна? — запитав Клен.

Ластівки на крилах несуть,— каже теплий Вітер.—Я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями — заквітчалась квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.

Ось про що розповів теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. 3азеленіли бруньки. Бо йде весна-красуня.

 

К. Ушинський

Бджілки на розвідці

Настала весна, сонце зігнало сніг з полів; у пожовклій торішній травичці з’явилися свіжі яскраво-зелені стеблинки; бруньки на деревах розгорталися і випускали молоденьке листячко.

От прокинулася й бджілка від свого зимового сну, прочистила очиці волохатими лапками, розбудила подруг, і виглянули вони у віконечко — дізнатися: чи зник уже сніг, і лід, і холодний північний вітер?

Бачать бджілки, що сонечко світить весело, що скрізь ясно й тепло; вибралися вони з вулика і полетіли до яблуньки:

— Чи нема в тебе, яблунько, чого-небудь для бідних бджілок? Ми цілу зиму голодували.

— Ні,— каже їм яблунька,— ви прилетіли занадто рано; мої квіти ще заховані в бруньках. Спитайте у вишні.

Полетіли бджілки до вишні:

— Люба вишенько! Чи нема в тебе квіточки для бідних бджілок?

Завітайте, любоньки, завтра — відповідає їм вишня,— сьогодні ще нема на мені жодної відкритої квіточки, а коли відкриються, я буду рада гостям.

Полетіли бджілки до тюльпана: заглянули в його яскраву голівку, та не було в ній ні запаху, ні меду.

Сумні та голодні бджілки хотіли вже додому повертатись, коли враз побачили під кущем маленьку темно-синю квіточку: це була фіалочка. Вона відкрила бджілкам свою чашечку, повну запашного солодкого соку. Наїлися, напилися бджілки і полетіли додому — радесенькі.

 

М. Пришвін

Розмова дерев

Бруньки розтуляються, шоколадні, з зеленими хвостиками, і на кожному зеленому дзьобику висить велика прозора краплина.

Візьмеш одну бруньку, розітреш між пальцями, і потім довго все пахне тобі ароматною смолою берези, тополі або черемхи.

Понюхаєш черемхову бруньку й одразу пригадаєш, як, було, вилізеш високо на дерево по ягоди, блискучі, чорно-лакові, їв їх жменями просто з кісточками, але нічого від того, крім доброго, не бувало.

Вечір теплий, і така тиша, немов має щось у такій тиші статися. І от починають між собою перешіптуватись дерева: береза біла з другою березою білою здаля перемовляються; осичка молода вийшла на галявину, мов зелена свічка, і кличе до себе таку ж саму зелену свічку-осичку, киваючи гілочкою; черемха черемсі подає гілку з розтуленими бруньками. Якщо з нами порівняти — ми звуками перекликаємося, а в них — пахощі.

 

О. Копиленко

Сади цвітуть

Неначе густим молоком облиті фруктові дерева. Ось виструнчилися у весняному святковому вбранні вишні, сливи, черешні, груші. І очей від них не одведеш! Тягне до них, підійдеш, милуєшся і не намилуєшся. Очі радіють, душа радіє.

Радість і для невтомних трудівниць — бджіл. Снують вони по квітах, перелазять моторно з однієї квітки на другу, щоб швидше набрати меду. А набравши — одна, друга зриваються з квітів, і ніби золоті шнурочки простягайся в повітрі, мчать бджілки до своїх хаток-вуликів. Швидко треба скласти солодкий, прозорий меду стільники і повернутись за новою маленькою порцією меду.

Адже це перший весняний щедрий взяток. Поспішати треба. Здається, тихо гудуть розквітлі дерева, коли бджоли, джмелі, якісь мушки кружляють над деревами. Навіть метелики пурхають між квітами. А на землі синьоокі проліски, перші фіалки соромливо піднімають голівки і сила-силенна вже справжніх весняних квітів. Недаром же цей місяць зветься — квітень.

 

О. Копиленко

Найвеселіший місяць

Найвеселіший місяць — травень. Прислухайтесь до пташиного хору в лісах, парках, садках. На різні голоси славлять весну дрозди, коноплянки, вівчарики, щиглики та інше голосисте птаство. А он здалеку золотавим голосом озвалася іволга. Десь гучно закувала зозуля.

Та найгучніший голос у соловейка. Серед свіжого листя кущів затаївся цей невтомний співак, і чути його чистий голос далеко-далеко.

Навіть он в озері завзято змагаються в своїх співах жаби. Буйно піднімаються хліба, трави, а над ними, мов чорні стріли, гасають ластівки. Здається, що вони ніколи й не відпочивають.

А ось при дорозі затаїлася в траві кульбабка. Вона вже одцвіла. Голівка її в біленькій прозорій шапочці. Зірвеш обережно цю шапочку, подмеш на неї — і поніс вітерець малесенькі пухнасті парашутики. А під кожним парашутиком насіннячко висить. Там, де сяде парашутик, нова кульбабка виросте.

Насувається здалеку темна непрониклива хмара. Загуркотів перший весняний травневий грім. Мабуть, дощ буде. Треба кудись ховатись!

 

О. Копиленко

Квіти і пісні

Іду полем, а квітів безліч. Квітів яскравих, радісних, буйних. Вітерець їх колихає, вони хитають голівками і ваблять до себе. Зелень свіжа й чиста.

Вже озимина зросла мало не по коліна. Ярові хліба, мов той зелений шовк, прослалися перед очима.

Спинимось тут на узліссі і послухаємо пташиних пісень. Кожна пташка славить травень, і кожна славить на свій голос. Часом він буває і не дуже приємний, але, напевне, пташці здається, що вона співає найкраще. Жовта з чорними плямами іволга кричить, мов кішка. Такий уже в неї верескливий голос, у цієї красуні. Зате далеко чути. Не всім же бути солов’ями! Деркач дере одноманітно на ближніх луках. Майже цілу добу не вгаває він.

Вже позліталися всі пташки, і, доки не вивелись пташенята і не почалися родинні турботи, чоловіки розважають своїх жінок піснями. А самички зачаїлись і тихо, вдоволено сидять на гніздах, висиджують малят.

Узлісся, луки, болото аж гудуть від радісних пісень!

 

Є. Шморгун

Солов’ї

У лісі стільки вранішнього сонця, аж очам лоскітно. Здається, що все тут густо прошите золотими нитками. А на воду глянеш — дзеркало та й годі!

Листя ще тільки проклюнулося на березі та вільсі, на ліщині та осиці. Зате долі — зелене шумовиння. Недарма ж місяць травнем звуть. А по тому шумовинні — білі цятки. Це заячий щавель цвіте. Тут і там — фіалки. Онде барвінок. Край самої води черемха, у піняві вся. Цвіте. Ми розкладаємо вудки. Враз як задзвенить, як защебече: ”Тьох-тьох-тьох! Чів-чюв!” Соловейко. Коли він змовк, десь за річкою озвався другий. А ген оддалік ще один вигинає. І знову над нами: “Тьох-тьох! Ті-ті-ті! Тюр-р-р! Чів-чюв! Чів-чюв! ” Оте “чів-чюв” виходило у нього гак, наче запитував нас: “Чув?” Олег і каже: — Чув. І я чую, і он дядько. А соловейко пурх із гілки. Тільки його й бачили.

 

Є. Шморгун

Вербові котики

Якось враз потепліло-потепліло, а Горинь набрякла і скинула кригу. Ринула вода берегами, городи затоплює, клекоче, плюскотить, у піняві вся.

Люди з крутогору дивляться-ненадивляться: просторінь така, що дух перехоплює. Тільки де-не-де по заплаві синіють вершечки вільх.

Кроків за кілька від сухої коси визирає з води вербовий кущик. Невеличкий такий, а на
ньому — котики. Пухнастенькі, жовтаво-зеленаві. Ніби табунець гусеняток примостився спочити на тонких галузках. І такі вони лагідні та безпомічні! Здається, де вже їм, беззахисним, утриматися на хиткому сідалі серед піняви і клекотіння! Коли це знайшовся сміливець: роззувся, підкачав холоші, цьоп-цьоп по воді — обламав вербичку. Жодного котика не лишив. І чомусь раптом здалося, що довкола стало порожньо-порожньо.

 

М. Магера

Ручай

Як тільки березневе сонце залоскотало потемнілий сніг, з даху біля ринви несміливо виглянула велика прозора крапля води. Вона поніжилася у весняній теплині і, набравшись хоробрості, відірвалась від щілини і з радісним вигуком “кап” упала під хатою. Сонце лоскотало сніг.

І за першою краплею полетіли інші. Тільки й чути було: кап-кап-кап. Спочатку оті прозорі краплі просвердлили в снігу глибоку криничку, яка висвічувала небесною синню. А сонце лоскотало сніг. А з даху: кап-кап-кап, кап-кап-кап.

І криничка переповнилася кришталевою водою. Найхоробріші краплини почали штурмувати неприступні снігові стіни кринички. Надибавши слабке місце, вони кинулися туди гуртом і пробили вузенький рівчачок. А сонце лоскотало сніг.

А з даху: кап-кап-кап, кап-кап-кап, кап-кап-кап. І з того рівчачка задзюрчав прозорий холодний ручайок. Він повільно пробирався поміж замерзлими грудками і шматками льоду. А сонце лоскотало сніг.

А ручайок струменів усс далі й далі, набираючи швидкості, шукаючи незвіданого шляху до великої води.

Ручай грав усіма барвами сонця, жебонів пісню весняну лазуровому небу. Так починалося велике оновлення на землі.

 

Є. Шморгун

Перший обхід

Перший обхід весняного лісу починаю з ліщинового куща. Він на самому краю, ще й віття простягнув назустріч, радіючи моїй появі.

— Здрастуй! — кажу і беру в руку прохолодно-шорстку гілку. — Відзимувалося? А з гілки усміхається мені малюсінька пурпурова квіточка, наче жаринка в попелі вчорашнього багаття. Вона таки красуня, ця першовесняна квітка! Жаль тільки, мало хто примічає її красу. Бо часто навіть завзяті любителі горіхів не знають, як і коли цвіте ліщина.

 

Ю. Старостенко

Літо прийшло

Скажіть, ви не знаєте, чом це небо таке синє-синє, а хмарки в ньому пливу и. такі біленькі-біленькі? Чом так раненько прокидається сонце, а коли настає йому час йти на спочинок, ну аж ніяк не хоче лягати в свою полум’яну колиску? Чому в пічному небі так мерехтять зорі, а місяць так пильно розглядає себе в тихому дзеркалі ставу?

Чому крізь густу стіну хлібів так ласкаво і ніжно посміхаються сині очі волошок, а важкий сердитий джміль так низько хилить до землі солодку голівку конюшини? Чому? Літо прийшло! А червень — його перший місяць.

Місяць соковитих черешень і запашних суниць, місяць першої сіножаті і найдовших днів року.

 

З. Мензатюк

Дощиковий цвіт

Весна стояла в сонці, мов у повені.

— Ми теж — наче сонечка! — похвалилися кульбабки. — Бо ми жовті й променисті.

— Подумаєш! — обізвалися з клумби тюльпани. Наші квітки гарніші. Ми як червоні чаші! І в кожній — бджола або джміль.

— Ми глянули на світ і здивувалися, що в ньому стільки весни, — мовили низенькі братики. — Тому ми — як здивовані очі!

— Я цвіту білими перлами, — забриніла на це конвалія.

— А я блакитними вітрячками! — залепетав барвінок.

— А я граю на дзвінкій сурмі! — подав голос жовтий нарцис.

— А я, а я! Таж я цвіту райським цвітом! — зашуміла рожева райська яблунька біля фонтана.

— А я,— сказав на це дощик, — зацвіту парасольками! Закрапав, і справді: на вулицях парасольки, на майданах парасольки — усе місто в парасольках, наче в лапатих яскравих квітках! Вийшла веселка на небо, задивилася на барвисті парасольки та й спустила край на вулицю Хрещатик.

 

С. Мацюцький

Фотографія на згадку

От уже й літо. На луках, що підступають до лісу, виросли копиці духмяного сіна. Припікає високе червневе сонце. На галявині соковито рожевіють суниці. Теплий лоскітливий суничний дух розливається поміж травами, серед сосон і дубів.

У спеку хочеться посидіти в затінку, де-небудь на березі лісового озерця. Стежка пірнає у густі хащі. Йду мовби зеленим тунелем. Гілля молодих кленів, ліщини звисає над стежкою, доводиться руками розсувати його. А це що?

Біля стежки на тонкій галузці сидить пухнастий клубочок. Пташеня. Вчепилося лапками в гілочку, заклякло і тільки час від часу кліпає великими очима. На грудях — темні цятки. Дрозденя. Певно, випало з гнізда або ж учиться літати. Саме така пора, коли пташенята роблять перші самостійні вильоти. Звичайно ж, під невсипущим наглядом батьків. Вони повинні бути десь неподалік.

О, вже чути їхні стурбовані голоси. Хвилюються батьки за своє маля: чи не загрожує йому небезпека? Хитрують: підлітають все ближче, наче самі в руки даються. Мовляв, спіймай нас, а тим часом пташеня сховається.

І тут треба зразу відступитись. Хай не переживають турботливі батьки. Шкода тільки, що я не встиг вийняти з рюкзака фотоапарат. Така нагода пропадає! Поки діставатиму, дрозденя зникне. Але спробую. Тихенько, без зайвих рухів дістав камеру, “прицілився” — клац! Дрозденя повернуло до мене голівку, здивовано кліпнуло. Мабуть, сподобалося йому позувати. І я встиг зняти ще кілька кадрів. Старі дрозди заспокоїлись, сіли неподалік і не подавали голосу. Адже я не рухався, а їхнє маля було на безпечній відстані від мене.

Дрозденя раптом змахнуло крилами і зникло в гущавині. Он як добре вміє літати! Чому ж не тікало раніше?

Очевидно, не боялося мене: адже я не кинувся його ловити. А на згадку про нашу зустріч залишилася фотографія. Як тільки гляну на неї — згадую суничну галявину, стежку у таємничих заростях і пухнастий клубочок на тонкій кленовій гілочці.

 

І. Соколов-Микитов

Літо

Хороше і привільно влітку у лісі.

У зелене листя одягнені дерева. Пахне грибами, спілими запашними суницями. Голосно співають птахи. Пересвистуються іволги, кують, перелітаючи з дерева на дерево, невгамовні зозулі. В кущах над струмками заливаються солов’ї.

У лісі попід деревами нишпорять звірі. Ходять ведмеді, пасуться лосі, пустують веселі білочки. У темних хащах ховається злодійкувата рись. На самій верхівці старої ялини, в густому гіллі, звили гніздо стерв’ятники-яструби. Багато лісових таємниць, казкових чудес бачать вони з високої темної верхівки.

 

І. Прокопенко

Сонце, сонечко та соняшник

Починався чудовий літній день. На листі переливалися всіма барвами райдуги крапельки роси, співали птахи, тягнулися до Сонця квіти, а над ними басовито гудів Джміль:

— Ж-ж-жарко, ж-ж-жарко.

Йому й справді було жарко, дуже жарко літати з квітки на квітку і збирати сік — нектар.

— Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорс-токе,— гудів Джміль. Почуло Сонце та й каже:

— Кожен день я проміння на землю посилаю, щоб пташки співали, щоб люди бронзовіли, а він мене жорстоким назвав.

Образилося Сонце та й сховалося за хмару. Похмуро на світі стало. Квіти пелюстки згорнули, птахи замовкли, мурахи входи та виходи своїх домівок закривати почали.

— Що робити? Що робити? Як без Сонечка прожити? - зашепотіли Дерева.

— Я тут, ось я,— сказав хтось тоненьким голоском, і всі побачили маленького жучка, червонокрилого, якого і справді сонечком звали.

— Хто ти? — здивувалися всі.

— Я — Сонечко.

— А ти можеш землю зігрівати? — спитали Дерева.

— Ні,— відповів жучок.

— А можеш так зробити, щоб черешні поспіли?

— Ні, не можу.

— А щоб люди засмагли?

— І цього не вмію,— зітхнуло Сонечко. — Я тільки попелиць знищую, кліщиків павутинних та інших дрібних шкідників.

—І на тому тобі, Сонечко, спасибі,— вклонилися Дерева і знову зашепотілили: — Що робити? Що робити? Як без Сонечка прожити?

— Може, я допоможу? — спитав Соняшник. Він теж був на Сонце схожий: кругла голівка у жовтогарячих променях.

— А ти можеш землю зігрівати? — спитали Дерева.

— Ні, — відповів Соняшник.

—А можеш так зробити, щоб черешні поспіли?

— Ні, не можу.

— А щоб люди засмагли?

—І цього не вмію, — зітхнув Соняшник, — я тільки олією людей годую.

—І на і ому тобі, Соняшнику, спасибі,— вклонилися Дерева. А Джміль знову загудів: — Ж-ж-жаль, квіти пелюстки згорнули, ж-ж-жаль. — Жаль?— обурилися Дерева. — А хто Сонце образив, хто його жорстоким назвав? Все ти, все ти, Джмелю! Вони так розхвилювалися, так розгойдалися, аж вітер піднявся.

Розігнав вітер хмари, виглянуло Сонце, посміхнулося привітно. Зраділи дерева, пташки защебетали, квіточки розкрилися, а Джміль над ними загудів: — Ж-ж-жарко. Але не дуже, але не дуже.

 

Є. Шморгун

Образливо

Шипшиновий кущ зустрів нас зніченим шерехом, ніби виправдовувався. З-поміж листя визирало всього кілька квіточок.

Сміялося небо, гули сосни, шовковим шумом стелилася трава. А ми стояли, опустивши руки.

Це був особливий кущ. Хтозна-яким вітром занесло на лісову галяву насіння шипшини, але кущ розрісся і щоразу на початку літа ряснів ніжними рожевими квітками.

Це був наш кущ. Ми приходили сюди, як тільки випадала нагода. І було нам затишно, було нам урочисто-святково у царстві рожевоквітного дива. А тепер він обламаний.

І нам до щему стало гірко, образливо. Не тому, що хтось невідомий вдерся в нашу неторкану казку. А що він, обламавши квіти, так і не відчув їхньої чарівної принади. Бо тут же, на прим’ятій траві, рожевим болем жеврів зів’ялий букет.

 

О. Копиленко

На сінокосі

Луг лежить, неначе барвистий килим. Скільки річних квітів. Аж ген простягся луг до самої річки. І вітерець гойдає сиві трави, ніжні квіти, немов барвисті хвилі котяться по лугу. Трави вже готові, треба поспішати косити сіно. Бо вже незабаром і жито поспіє. Он торохтить одноманітно сінокосарка і покірно падає під її гострими ножами густа трава, барвисті квіти. Тепер аж наступного літа будемо милуватись дивною, чудовою красою цих луків.

Там, де висохлі купини, між кущами косарі косять косами. Один за одним повільно посуваються вони, широко розмахуючи косами, і кладуть довгі, зелені стежки покосів. Червневе сонце припікає нещадно з безхмарного, високого неба. Спека.

— Зате добре сіно для худоби на зиму буде,— кажуть косарі.

 

О. Копиленко

Опівдні

Таке ж пекуче липневе сонце. Зараз полудень, і воно високо стоїть над головою. Здається, нікуди не сховатися від нещадного проміння.

Та ні. Ось невеличке озерце, кругле, схоже на голубе блюдечко, в зеленій облямівці. Але, мабуть, глибоке, раз його не висушило сонце. Круг нього лоза заглядає в воду, ніби в дзеркало милується. Кілька високих, крислатих верб тихо ворушать гострим листям.

Тут в тіні верби можна й відпочити, та й собі заглянути у воду. Ось виринула поруч зелена жаба, вирячила свої булькаті очі і злякано знову пірнула.

Вирує життя в озерці, під водою і на поверхні. Легко літають бабки, схожі на малесенькі літаки, з проворними крильцями. Ловлять свою здобич.

А ось кружляють по воді вертячки, вони теж полюють, ці хижі чорненькі жучки. А коли спробувати їх вхопити — миттю пірнуть. Під водою їх теж не так легко вхопити, бо у них ніби чотири ока, і вони одночасно бачать, що робиться на поверхні і під водою. Ці каві жучки.

Довгасті водомірки бігають по воді, немов на ковзанах на ковзанці. Водо-мірки дуже легенькі, а лапки густо вкриті волосинками і не намокають. От ці жучки й міряють поверхню води. Полюють на дрібних комах, на різних мушок.

М. Магера

Грачине містечко

Шлях, що стрічкою простягся на сто кілометрів від Хмельницького до Камянця-Подільського, чи не найкращий на древньому Поділлі.

По обидва боки асфальтованого шосе зеленим шумом стрічають подорожнього стрункі тополі, що вишикувалися нескінченними рядами, наче солдати на нараді, розлогі волоські горіхи, чепурні клени, високі ясени, розкішні приземкуваті кущі.

На тому шляху, за вісім кілометрів від міста Дунаєвець, є Козацька долина. З давніх часів її так називає народ. Передають з покоління в покоління, що на цій, колись широкій і рівній долині, запорізькі козаки вщент розгромили турецьких напасників. У страшній різанині загинуло багато наших хлопців, а ще більше — ворогів. Козаки винесли своїх посічених побратимів на пагорбок, поховали і шапками насипали десятки високих могил. Ще й досі вони навіюють сум. А навколишні поля люди звуть могилками.

Саме там, вздовж Козацької долини, граки (а вони на Україні і зимують, не відлітають у теплі краї) десятки літ будують у придорожній лісосмузі своє пташине містечко. Причому, як дбайливі господарі і неабиякі архітектори, використовують кожне дерево для спорудження своїх домівок-гнізд.

Величезна зграя птахів чомусь облюбувала собі це неспокійне місце, повз яке за день проносяться тисячі автомобілів, автобусів, тракторів, мотоциклів.

 

Є. Шморгун

Водяна лілія

Юний день жайворино видзвонював, застеляв стоквітним дивом зелен луг. На затягнутому ряскою озерці білою зіркою розпустилася лілія. Сяє, ніби корона водяної царівни. А може, то сама водяна царівна обернулася квіткою і виглядає свого принца?

Пощастило згодом знову прийти сюди. Та що це з лугом?! Спохмурнів, пойнявся димчастою отавою, а осока й очерети на багнистій заплаві уже відцвіли і вицвіли. Навіть сонна ряска на озерці розтанула, наче імла.

Коли зирк — а посеред озерця-люстерка усміхається біла водяна лілія. Здалося, та сама. Ніби мене виглядає.

Її усміх струменить у душу таким лагідним теплом, що від нього пробуджується, оживає і жайворовий дзвін, і стобарвність лугу, і п’янка зваба того юного дня. Радісно, коли тебе чекають.

 

Є. Шморгун

Пейзаж

Тепер уже й не пригадаю, яка дорога привела мене на те поле. А от саме поле бачиться, як на фотографії. Ніде такого не стрічав: льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає. А на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених і накидках. А далі знову синява — небо.

Тепер уже й не пригадаю, чи наповнився чимось того дня мій потертий кошіль. Та оте побачене ношу з собою й досі. І коли розказую комусь про своє Полісся, не забуваю сказати про поле, де льон, льон і льон, синій, аж очі вбирає, а на горизонті прошва біло-білих беріз у серпанково-зелених накидках, а далі знову синява — небо.

 

М. Магера

Синьоокий серпень

Чи бачили ви, як цвітуть Петрові батоги? Не бачили? І не знаєте, які вони? Може чули, як старенькі їх ще називають диким цикорієм? ї ростуть вони на узбіччі доріг, на занедбаних пасовищах, під плотами, на смітниках. Аж до серпня стирчать голі, безлисті кущики з довгими прутиками.

І раптом сонячного райку серпень розвішує по тих довгих прутиках круглі шматочки синього-пресинього неба. І ті дивовижні синьоокі кущі-букети милують очі доти, поки сонечко із зеніту не зверне до заходу. Тоді квіточки, наче по команді, скручуються, ховаються у пазухи, і стає знову кущ непривабливим аж до наступного ранку. А як тільки вранішнє сонечко вип’є із прутиків росичку, то і заяскравіють неповторної краси сині квіточки. Від кольору цих квіточок у нашому (ч иї Мої плівці здавна місяць серпень називали синьооким.

 

М. Магера

Ранок

Вузькими покрученими вулицями дід з онуком вийшли за село і вперлися у величезний лан стиглої пшениці. Втоптана стежка розтинала ниву навпіл і губилася десь аж у лісі, який ледь мрів на видноколі.

Далеко над лісом почало світитися небо. Довга світла смуга все ширшала, і над нею почали бліднути навіть найяскравіші зірниці.

Йшли мовчки. А небо на горизонті вже почало скрашуватися то яскраво-жовтими, то рожевими фарбами. Ігор аж зупинився, коли раптом над головою хтось радісно задзвонив у голосні дзвіночки. Здавалося, що то не зірниці мерехтять на небі, а срібні і золоті дзвіночки розхитуються і своїм радісним передзвоном будять землю від глибокого сну.

— Це жайворонки так гарно співають? — порушив мовчанку Ігор.

— Сонечко стрічають.

— І так кожного ранку?

— З ранньої весни ці музики не дають заспати хліборобові.

І знову йшли мовчки назустріч новому дню, що вже розгорявся на сході вогняними барвами.

Під радісний спів хору жайворонків над лісом виринула червона мерехтлива жаринка, яка з кожною хвилиною збільшувалась, аж поки не запалала буйним вогнем у небесній печі. Та піч підіймалася над темним силуетом лісу доти, доки не округлилася, і вже у густому туманному молоці висів величезний розпечений до червоного круг. Чим вище той вогняний круг віддалявся від землі, тим він білішав, гасячи своїм яскравим світлом навіть величного нічного ліхтаря — місяця. Так народжувався на Поділлі новий літній день.

 

М. Магера

Жайворонки

У кінці городу, від поля, розкошували високі гіллясті черешні. Миколка знав, що їх отак рядочком колись посадив прапрадід Максим, якого із сучасників ніхто не знав. Навіть його могила не збереглася, бо старий цвинтар давно занедбали — там десятки літ товчуться кози і свині, пасуться і корови.

Серед тих черешень була найтовстіша з роздовбаним дуплом: так викурили звідти бджіл, що жили там невідомо скільки літ. І видобув батько з того глибокого дупла декілька відер щільників з медом. Цього Миколка не бачив, бо його тоді ще и па світі не було, але чув не раз розповіді про ту бджолину оказію.

Відразу за черешнями тяглася широка, вся заросла густим різнотрав’ям, польова дорога, якою їздили хіба що весною, коли орали і сіяли, та ще у жнива, іноді й восени. На тій дорозі до самісінької зими товклися гуси і качки навколишніх господарів. Ранок був сонячний, зелений та ще й сизий. А сизий тому, що за дорогою — величезна нива виколисувала житечко.

Миколка вигнав гуси саме тоді, коли вся дорога сміялася до сонечка золотими кульбабовими квітами. Він йшов босими ногами по м’якому килиму, полохаючи роботящих бджіл, що обціловували кожне золоте сонечко. Хлопчик аж світився на сонці від радісного сприйняття весняного ранку!

І раптом гусяча ватага попленталася через кульбабову дорогу до сизої ниви. Малий нагнувся, взяв у руку грудочку землі і кинув навздогін птахам, вигукуючи:

— Не чіпайте житечка! Не чіпайте житечка!

І яке було його здивування, що та чорна грудочка не впала на землю, а затріпотіла крильцями швидко-швидко і повисла у синьому небі над золотою дорогою і сизою нивою. Вона тремтіла, піднімаючись все вище і вище. І вчулося Миколці, як з неї витрушують якісь дивні звуки.

Тоді хлопчик кинув ще одну грудочку. І та також затріпотіла крильцями, піднімаючись ближче до вранішнього сонечка. Миколка кинув ще і ще декілька грудочок — і небо заспівало, задзвеніло неповторною весняною піснею. Малий почав приглядатися, як то тремтять крильцями кинуті ним грудочки. На свій подив, помітив у небі натягнуті золоті промені-струни, по яких вдаряли крильцями темні грудочки. Хлопчик так був вражений побаченим, що забув і про гусей. А над ним співало весняне жайворонкове небо, а під ногами цвіла весняна земля. Наче у казці.

 

Марко Вовчок

Літній ранок

Боже, як гарно буває літнього ранку, коли сходить сонце! Луки виблискують росяними краплинами, наче дорогими самоцвітами. Пташки, що ховалися на ніч десь в очеретах, випурхують зі своїх схованок. Легенькою пеленою здіймається туман над річкою. А гори під яскравим сонячним промінням вкриваються позолотою й блиском. Від світла й тепла життєдайного сонця розливаються чудові пахощі трав і квіток. Все навкруги прокидається від сну, набирає жвавості.

 

Григорій Тютюнник

Невісточка

У зеленому затишному храмі, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гінкому стебельці росла лугова цариця ромашка.

Це, мабуть, була найпрекрасніша в світі квіточка: рівна, висока, з сумно нахиленою набік яскраво-жовтою, в білих ніжних прозорих пелюсточках голівкою, ще й зверху прикроплена дрібною, як вістря стальної голки, росичкою. По-народному цю квіточку називають “невісточка”.

 

О. Гончар

Степ цвіте

Степ квітував. Незайманий, звіку неораний, високотравний...

Що то було за видовище! Маючи в собі красу моря, його велич, блиск і надмір світла, маючи в собі також могутність лісу і його тихі, вікові шуми, с геп, окрім цього, ніс ще у собі щось своє, неповторно степове, властиве тільки йому — оту шовкову ласкавість, оте ніжне, замріяне, дівоче...

Ковили, ковили, ковили... За сонцем сталево-тьмяні, а там — під морське шумовиння. Перегортаються злегка розгойданими хвилями, пливуть, розливаючись до самого неба...

Благословенна тиша навкруги. Лише зашерхоче десь суха зелена ящірка, пробігаючи в траві, бризнуть врізнобіч з-під ніг коники-ковалі та ще жайворонки дзюркочуть у тиші, проймаючи її вгору і вниз, невидимі у повітрі, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельно-дзвінкі. Здається, співає від краю до краю саме повітря, співає марево, що вже схоплюється, тече, струмує де-не-де над ковилою.

 

Марко Вовчок

Літній вечір

Надійшов теплий тихий рожевий літній вечір. Ось гаснуть уже останні промені сонця, і землю поволі огортає нічна пітьма і прохолода. Небо вкривається безліччю зірок, а згодом і місяць випливає над обрієм.

Як гарно буває в такий тихий нічний час плисти річкою на човні! Дивишся угору — там світять тобі зорі. Глянеш униз, на воду, і там світять тобі зорі. Вгорі пливе місяць, і під тобою пливе місяць. Тихе плесо ріки, наче велетенське люстро, відбиває в собі всю небесну далечінь.

 

Т. Кінько

Спадають сутінки. Заходить чарівна ніч. І на вечірньому небі спалахують міріади, дрібними світлячками мерехтять вони у неосяжнім просторі.

А як береться на світ, вони вичахають, бліднуть і зникають, мов роса з присушеної трави. І тоді цілий день у блакитно-синьому небі самотньою, але яскравою, сліпучою й переможною зіркою сяє Сонце.

 

Анатолій Шиян

Біля великої води

А краса справді чарівна!

Лівий берег зовсім темний від густих гаїв, яким, здається, немає кінця краю. Густі, кучеряві верби переплелися з гіллям розлогих осокорів та ажурних, вічно шумливих осичин. Часом крізь товщу земної броні проб’ється повновидий місяць, заллє сріблом заводь чи озеро, тихе, замріяне, казкове, і тоді в його сяйві видно не тільки чіткі обриси дерев, ліз, очеретів, а навіть їхні тіні, непорушно і яскраво відбиті у сонній воді.

 

Василь Сухомлинський

Ранковий вітерець

Була тиха літня ніч. Усе спало. І вітерець заснув, прилігши під кущем верболозу. Та ось запалала ранкова зірниця. Прокинувся вітерець, вибіг із-за куща.

Побіг берегом ставка. Збудив очеретину. Зашепотіла очеретина, загойдалась. А на очеретині спав метелик. Прокинувся й метелик. Полетів до села. Уже й на ранкову зорю займається. Ось уже й сонечко скоро зійде. Прилетів метелик до троянди. Сів на квітку, прокинулась квітка. Поглянула навколо себе, а вже сонечко світить.

 

Євген Гуцало

Соняшники

Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. Живе тіло кобз, — пахуче, припорошене жовтим пилом, проросле пелюстками, — світиться й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою.

Скільки того сміху на городі — всі соняшники сміються, весело, але водночас по-доброму замислені, кожен щось хоче сказати тобі, тільки підійди до нього.

Коли заходить сонце, то й соняшники вечоріють, поступово смеркають, поночіють-поночіють. І вже того сміху не видно. Затихають живі кобзи. Стоять мовчки, думають про своє. І тоді розсудливі й приязні світильники перетворюються на квіти смутку і темряви.

 

Анатолій Шиян

На лузі

Поблякли, але ще не зовсім згасли фарби вечірньої зорі. Блідий одсвіт їх падав па тиху воду неширокої, дуже покрученої річки, що відбила в собі кущі ліз і сизі трави, в яких ряснило рожеве цвітіння гірчака й голубіло мереживо ніжних незабудок.

По той бік річки прослався луг з копицями сіна, за лугом, густо вкриваючи невеликі горби, темнів ліс, а далі вздовж берегів буйно зеленіли городи.

Вечоріло швидко. Одна за одною засвічувались променисті зірки, зазирали в тиху воду, немов у дзеркало.

Я сидів на березі ріки й милувався красою теплого літнього вечора.

 

Євген Гуцало

Маки

Як молоде зітхання землі, як рожевий подих ранку, стоять на тонких підсвічниках тремтячі маки. Вони підставляють свої рум’яні чашечки, складені з пелюсток шпарким променям і ловлять сонячне тепло. Здається, що ті маки зазирають своїми яскравими квітучими оченятами прямісінько в твою душу. На світанку, коли бентежне молоко туману тече без берегів, у великій краплині роси, що зібралася за ніч між пелюстками, відбивається весь щойно народжений світ, щойно народжений ранок, і тремтить у тій краплині його прохолода, й віддзеркалюється невидимий вітерець. Ще щось таке, чому й слів не підбереш.

 

Іван Цюпа

На тихому вітрі тріпотять червоні, рожеві і білясті маки. Яка ж краса! Жаль тільки, що за тиждень одцвітуть. По краях картоплі, налившись, розцвітали соняшники: жовті пелюсточки обрамляють живі щільники, залиті молочком у сірих зернятках.

Соняшники, немов парубки у жовтих картузах, залицяються до мальв, що буйно цвітуть коло хати. Все в природі живе, квітне, дихає. А от серед людей чомусь не так. І чому люди бувають такі жорстокі, завдають одне одному стільки сліз і горя!

 

Михайло Стельмах

Літо, літечко

Як тільки весна десь у житечку-пшениці розминеться з літом, у нас достигають суниці, достигають уночі, при зорях, і тому стають схожими на росу, що випала з зірок.

Я люблю ту пору, коли сунички засвічують своє цвітіння. Цвітуть вони так, паче самі дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвіт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голови зволожені туманом ягоди.

І хоч невелика ця ягода, а весь ліс і всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер встаю і лягаю, накупаний цими пахощами.

Літо, літечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вії, прижурений житній цвіте. Я люблю, як ти довірливо дивишся на мене очима волошки і озиваєшся косою у лузі, перепілкою в полі.

А як хочеться спати в тобі, у твоєму солодкому тумані, у твоїх зорях!..

 

Анатолій Шиян

У лісі

Тиша. Не колихнеться найтонша віточка. І раптом в цю тишу війнув далекий, ледве вловимий шум. Щохвилини наростаючи, він наближався до дороги. Сховалося сонце. Немовби присмерком окутався ліс — така димчаста хмара повзла над верховіттям дерев, віщуючи грозу.

Залопотіло листя на осичині, зворушилися довгі коси беріз, злегка зашелестіли дуби і липи.

А за хвилину в лісі робилося щось неймовірне. Сірі віти осичини перепліталися з білими березовими, гостролистий клен зчепився у нерівному бою з високим дубом.

Розлоге й кучеряве від цвіту гілля липи гойдалося на всі боки. І ось над липою несподівано звилася галка. Вона не в силі перебороти вихор, і її одразу метнуло вгору. Дарма сперечалися з потужним вітром крила — вони то згорталися, і птиця каменем падала вниз, то розправлялися знову, і тоді галку підносило вище. Важко змагатися з такою бурею. Мабуть, втомилася пташка, бо востаннє майнула крилами, потім розпластала їх на всю широчінь і понесло її одразу вітром невідомо куди.

Кілька хвилин над лісом творилося щось страшне, а потім буря почала вщухати. Жодної краплини більше не впало на спраглу землю.

 

Анатолій Шиян

Починається буря

На обрії з’являється біла, як сніг, хмарина. Вона швидко росте, захоплюючи собою виднокруг. Стає сизою. З півночі дме могутній вітер. Досі спокійне, море починає вкриватися піною. Літають над берегом чайки, припадають до води, і їх жалібне квиління губиться у плескоті хвиль.

Хмарина росте, насувається, все густішає. Помітно чорніє під нею вода, вириваючись білими гребенями.

Буря починається, справжня буря.

Вода стає все чорнішою. А хмара вже зайняла собою півнеба. І суне, грізна і невблаганна, над морем, розбурхуючи його глибини.

 

Незвичайна осінь

Тиша в осінньому лісі. Червоним полум’ям палають клени. Пожовкли берези. Багряними стали дуби. І тихо-тихо. Лише зрідка подасть свій голос синичка і застукотить дрібненько по стовбурі дерева працьовитий дятел.

Незвичайна осінь. Сонячна. Замріяна. Золота осінь! Небо голубе-голубе. Повітря прозоре, як джерельна вода. Високо в небі пропливають білі павутинки.

 

За П. Козланюком

Затишна поляна

У темному високому лісі посеред непролазної гущавини примістилась невеличка затишна поляна. Росли тут кучеряві кущі ліщини, що вбиралися восени золотими горішками. Стояла горобина з червоногарячими коралами на шиї. А попід ліщиною та навкруг порохнявих пеньків у зеленій траві жили громадою гриби й печериці.

Поляна була в такій глушині, що ніхто з людей сюди не заходив. Тільки прибіжить іноді з гущавини зайчик та поскубе зеленої травиці. Прискаче сполохана сарна. Пристрибає спритно білочка поласувати торішніми горішками. Рідко-рідко заблукає сюди і кудлатий ведмідь покачатися в теплій травичці.

 

Віктор Близнець

Як починався дощ

Ви чули, як наближається рівний і тихий дощ?

Отак сидиш у хаті, мати одчинила вікно, і знадвору повіває свіжістю, а ти слухаєш... Десь далеко, у невідомому світі зачинається шум...

І то ще не шум, а шепотіння землі, шерхіт сухої трави, шелест пожовклого листя. Ти прислухаєшся: невже переспав і тобі шумить в голові? Ні, це вже садом іде неквапливий шум, іде до вікна і шумить у стіну — рівно, густо, заспокійливо, і пахне тихим дощем і тихими снами. Злипаються очі, і тебе огортає теплий спокій.

Ти сидиш заколисаний, а слух, проте, гострий — чуєш, як скрипить, набухаючи, мокре дерево.

Стихло...

Стріпнувся, глянув у вікно: нема дощу. І сонця нема, десь за хмарами. Але небо, димчасто-сіре, просвічується, воно підрожевлене захмарним вогнем, воно розсіває кремове світло. Від того світла блищать краплини дощу на мокрих стеблах.

 

Торжество життя

В блакитній високості непомітно почали виникати хмарки. Вони росли і множились, перебуваючи в безупиннім змаганні й мінливості. Деякі з них скидались на урочисті голови бородатих пророків, інші на снігові гори, а декотрі мчали вершниками на фантастичних подобах коней. А посеред небесного воїнства, розпростерши крила, осяяний промінням сонця, леті» велетенський птах. Потім пророки, воїнство і птах об’єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце.

Зашуміли верби, загуркотів грім, і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий. Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя...

Омиті були сади, городи, поля.

На чистих яблуках, сливах бриніли найчистіші дощові краплини, виблискуючи й перекочуючись з плоду на плід і падаючи на землю.

 

Ю. Збанацький

Ліворуч зеленіли жита. Вони були такі густі й зелені, що здавалось, ніби їх намалював незвичайною фарбою найвитонченіший майстер. Праворуч березняк. Молоденькі гіллясті берізки може тільки вночі покрились листям. Те листя було ще навіть не зеленим, а якимсь світло-багряним, таким тендітним. Подекуди на білосніжній корі берізок ще висіли великі прозорі краплини. Зеленкуваті стріли травинок вигинались дугою, їхні вершини хилились до землі під вагою прозорих краплин.

О. Довженко

Березень

Березень підкрався непомітно. Якось увечері дмухнув теплий вологий вітер. Цілу ніч він шумів голим гіллям у шкільному саду, а вранці нагнав таких густих хмар, що вони сірою бавовною лягли, здавалось, на самісінькі дахи будиночків. Потім почався рясний дощ. Він безперестану йшов цілий день, ущух тільки надвечір, і тоді з землі піднявся густий сивий туман. Він клубочився молочними хвилями.

Три дні сонце змагалося з туманом і хмарами. Визирне на мить, подарує землі сніп проміння, і знову закривають його волохаті хмари. І нарешті сонце перемогло.

 

Верба

Ще довкола сніги біліють, але як тільки сонце на весну поверне і трохи потепліє, одразу ж на верболозах біля річок, ставків і на узліссях з’являються ніжні пухнасті котики. Це верба цвіте, нагадуючи, що весна вже не за горами, що невдовзі оновлююча пора повсюдного зелен-квіту.

Цвіт верби — прекрасне і зворушливе диво природи.

Пухнасті вербові котики — вражаючий символ краси.

Верболози молодою ніжною зеленню першими милують наше око, коли інші дерева, чорні й голі, іще від зимової сплячки не пробудилися.

 

В. Сухомлинський

Тихе надвечір’я

Тихе надвечір’я. Луг. Перед нами замріяні верби в ніжному листі, в ставу відбилося бездонне небо, у чистій блакиті летять ключі лебедів. Чарівна музика тихого вечора. Прислухаємося. Ось десь на ставу пролунав дивний звук, неначе хтось легенько торкнувся клавіша фортепіано. Здавалося, зазвучав став, зазвучали береги і блакитне небо... Що то? Це музика рідного краю...

 

Панас Мирний

Ранок

Ось ранок... Ясний та погожий ранок... Зірки кудись зникли — пірнули у синю безодню блакитного неба. Край його горить, палає рожевим вогнем. Підіймається сивий туман і легеньким димком чіпляється за рослину, стелиться по землі...

Тихо. Ніщо не шерехне, ніщо не писне... Ось зразу шугнуло світлом. Сизе полум’я віхтем знялося угору серед червоного жару. Вітерець. Дихнув легенький вітерець.

 

Панас Мирний

Світанок

Після похмурої темної ночі, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Крайнебо жевріло рожевим огнем, горіло і миготіло ясним полум’ям. Повітря ні ворухнеться: стоїть і мліє. Усюди тихо. Здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожидає чогось... Аж ось із-за землі викотивсь серп огненного кільця — і пучок світла поливсь, розливаючись по горах, лісах, по високих будівлях. Далі все більше і більше випливав із-за землі широкий серп, мов хто невідомий підсував з того боку гаряче іскристе коло. Ось і все воно випливло — чисте та ясне, граючи своїм світлом. Застрибали його променясті голки по землі, заграли ясні іскорки по росі, розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє велике свято...

Синє, глибоке небо розгорнуло своє безкрає поле, немов казало, котись по мені куди хочеш. Я буду розстилатись, розрівнюватись перед тобою. І справді, на ньому не було ні плямочки, ні смужечки — чисте, високе, глибоке!.. Лише на другому кінці стояв місяць — блідий, похмурий, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя і дедалі все бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих променястих язиків.

 

Василь Сухомлинський

Вечірні сутінки

Все, що нас оточує, починає жити своїм чудовим, казковим життям. Далеко-далеко в степу стоїть могила. Як тільки степ огорнуть вечірні сутінки, це вже не могила. А маленький острів. Стоїть посеред моря. Пшеничні хвилі голублять берег маленького острівця.

За селом стоять три скирти сіна. У вечірніх сутінках це вже не стоги, а великі кораблі з ліловими вітрилами. Пливуть вони у безбереговому океані й от наблизились до села.

А зелений ліс — уже не ліс, а завмерлі хвилі. Земні морські хвилі.

Це вони тільки здаються деревами.

Із глибокого яру сутінки розповзаються по степу, по селу, по усьому світові.

САС В.І. "Дивотвір"

Розвиток звязного мовлення та підготовка до написання

творчих робіт 1-4 класи