Головна Діагностика Особливості комунікативної діяльності у дітей з ТПМ
Особливості комунікативної діяльності у дітей з ТПМ
Понеділок, 06 червня 2011, 17:20

1. Вплив соціальних факторів на розвиток спілкування у дитини дошкільного віку



У ранньому віці дитина тільки починає входити в світ соціальних стосунків. Через спілкування із близькими людьми вона поступово опановує нормативну поведінку. Але в цей період мотиви її поведінки, як правило, не усвідомлені й не вибудовані в систему за ступенем їхньої значущості.


Лише поступово внутрішній світ дитини здобуває визначеності й стійкості. І хоча він формується під впливом дорослих, дитина може відразу засвоїти те ставлення до людей і речей, яких від нього очікують. Вирішальне значення для розвитку дитини в дошкільному віці має зміна форм її спілкування з дорослими, що відбувається у зв'язку із входженням у світ постійних предметів, з оволодінням предметною діяльністю. Саме в предметній діяльності через спілкування з дорослими створюється основа для засвоєння значень слів і зв'язування їх з образами предметів і явищ навколишнього світу. Невербальні форми керівництва (показ дій, керування рухами, вираження схвалення за допомогою жестів і міміки) стають уже недостатніми для навчання дитини прийомам і правилам уживання предметів. У ході своїх щоденних контактів з дітьми дорослі знайомлять їх із соціальними нормами й очікуваннями. Дорослі, показуючи дітям спосіб рішення якоїсь проблеми, допомагають їм навчитися мислити. Кожне суспільство включає дітей у різноманітні форми діяльності за допомогою того, що одержало назву участі, що направляється (процес, за допомогою якого більш досвідчені люди передають дітям накопичені в їхній культурі знання). Коли діти раннього віку допомагають накривати на стіл, мити посуд або підхоплюють святкову пісню, відбувається процес передачі культурних традицій від більш досвідчених членів суспільства (дорослих) до менш досвідченим (дітям).


На ставлення дітей до особистості педагога і його виховних впливів впливає ставлення вихователя до вихованців. Це може бути ставлення, що заохочує, що припускає дбайливість і увагу до дитини. При такому відношенні в дітей виникають почуття переживання, співзвучні переживанням вихователя, ініціативні дії. Специфіка родини як соціального інституту полягає в тому, що вона, з одного боку, може бути розглянута як структурний елемент суспільства, а з іншого боку - як мала група. Відповідно родина, виконуючи свою функцію й суспільством і проявляються в мовному  спілкуванні. На думку Л.С. Волкової, для мовних порушень характерні наступні ознаки:


 

  • розвиток мовлення не відповідає віку дитини;
  • порушення мовлення не є діалектизмами, безграмотністю мови й вираженням незнання мови;
  • пов'язані з відхиленнями у функціонуванні психофізіологічних механізмів мови;
  • носять сталий характер;
  • вимагають певного логопедичного впливу;
  • часто впливають на подальший психічний розвиток дитини.



До особливостей комунікативної дезадаптації можна віднести:


  • перевага складних і комбінованих форм;
  • багаторівневі прояви дезрегуляції комунікативної метасистеми не тільки нейрофізіологічні    (лінгвістичний рівень), але й психофізіологічні (психолінгвістичний рівень), індивідуально-психологічні, психосоціальні (психосемантичний рівень), соціально-психологічні, соціально-інтеграційні (психосоціальний рівень);
  • розлади виявляються в будь-якому віковому періоді й мають відповідні онтогенетичні особливості комунікації;
  • велика кількість диференційованих типів, форм, рівнів, ступенів комунікативної дезадаптації;
  • явища дезадаптації містять у собі: затримку, порушення мовного розвитку, містять також відхилення процесу спілкування від норми й властиво комунікативну дезадаптацію;
  • до них належать граматичні порушення, засвоєння рідної й іноземної мов;
  • розлади можуть бути не тільки стійкими, але й тимчасовими (ситуативні, динамічні, вікові);
  • вимагають не тільки логопедичного впливу, але й  психокорекції, психотерапії, соціально-психологічної адаптації й інтеграції. соціалізації стосовно особистості, є, по-перше, провідником макросоціальних впливів, зокрема впливів культури, а по-друге - середовищем міжособистісної взаємодії, то характеризується своїми особливостями.



Родина є унікальним інститутом соціалізації, оскільки її неможливо замінити ніякою іншою соціальною групою. Саме в родині відбувається перший адаптаційний період соціального життя людини. До 6 років для дитини - це головне соціальне оточення, що формує її звички, основи соціальних відносин, систему цінностей. У цей період визначається система ставлень дитини до себе, інших (близьких і людей взагалі), різних видів дій. Складаються об'єктивні оцінні судження, обумовлені значущими відносинами, формується характер, засвоюються норми, розвиваються соціальні якості. У всіх випадках неправильного виховання порушується соціальна адаптація. Позитивний же вплив родини сприяє благополучній соціалізації й соціальній адаптації індивіда не тільки в дитячому віці, але й протягом всього життя. Дестабілізація інституту родини, що проявляється в численних конфліктах і розлученнях, може мати досить серйозні соціально-психологічні наслідки, які позначаються насамперед на якості соціалізації підростаючого покоління. Таким чином, родина впливає на розвиток дитини, задаючи вектор її соціального, морального й особистісного розвитку. Наявність емоційних фігур ідентифікації - батьків - створює умови для засвоєння дитиною соціального досвіду: інтеріоризації цінностей і рольових моделей поведінки, формування «Я-Концепції».


2. Комунікативна дезадаптація дітей з вадами мовлення в дошкільному віці


З погляду комунікативної теорії розлад мови являє собою порушення вербальної комунікації. Порушуються взаємини, що існують між особистістю. Обмеженість словникового запасу в дітей із затримкою мовленнєвого розвитку розглядається як один з визначальних факторів, що перешкоджають їхньому спілкуванню. У ході спостережень за мовленнєвою поведінкою дітей дошкільного віку із затримкою мовного розвитку було виявлено кілька загальних закономірностей, характерних для даного етапу розвитку:


  • діти не вміють звертатися із проханнями;
  • не вміють привернути увагу співрозмовника (для цього використовується фізична сила);
  • часто відтворюють репліки товаришів (вихователів) без додаткової розумової переробки;
  • будь-яке перемикання з одного виду діяльності на іншій супроводжується своєрідним емоційним «вибухом».



3. Особливості комунікації при мовних порушеннях


Одним з визначальних факторів, що перешкоджають спілкуванню дітей з вадами мовлення (наприклад, з ЗНМ) є обмеженість словникового запасу. Однак такі діти в віці 6-7 років володіють достатнім запасом загальновживаних слів-іменників, що позначають предмети побуту, і дієслів, що позначають повсякденні дії. Навіть у тому випадку, коли вони не можуть правильно відтворити їхній звуковий образ, діти досить впевнено впізнають їх у мовному потоці або відтворюють у самостійній мові. Висловлювання, використовувані ними в побутовій мові, як правило, граматично прості й лаконічні. Застосування лексики з конкретним предметним значенням виключає розбіжність денотатів у суб'єктів комунікації й відповідно не перешкоджає її здійсненню. Труднощі в спілкуванні можуть виникнути у двох випадках - якщо в силу яких-небудь соціальних причин не збігаються денотати (наприклад, дитина, розповідаючи про свою поїздку й село, називає імена родичів, про які співрозмовник нічого не знає) або якщо при спілкуванні з дорослим знайома лексика включається в складні граматичні конструкції (інверсію, багатоступінчасті конструкції, порівняльні конструкції). Недорозвинення мовлення мало впливає на організацію побутового спілкування в системі «дитина-дорослий» у період шкільного навчання. Імовірно, саме цей факт обумовлює виникнення ілюзії взаєморозуміння вчителя й учня при переході на більш високий рівень спілкування - навчальний діалог.


Використання педагогом граматичних форм, не засвоєних і не привласнених дітьми, а також рідковживаної лексики призводить до того, що учні починають орієнтуватися не на зміст почутого, а на звукову форму. Особливо складно дітям з вадами мовлення засвоювати термінологію. Невміння здійснити деякі мнемотехнічні прийоми по запам'ятовуванню звукової оболонки слів-термінів, нездатність встановити значеннєві зв'язки, що лежать в основі їхнього лексичного значення, призводять до труднощів їхнього засвоєння й використання в самостійній мові. Отже, у навчальному діалозі дитина неминуче починає займати пасивну позицію - недостатнє володіння лексикою й граматикою позбавляють її можливості вільно формувати власні висловлення. Крім того, імовірно, виникає зрушення цілей при сприйманні мови вчителя: загальні цілі займають місце ініціальних (фундаментальних). При сприйманні висловлювання вчителя учень не може орієнтуватися на загальний його зміст, оскільки не володіє як достатнім для цього запасом загальних знань, так і відповідним набором мовних засобів. Таким чином, у процесі навчальної комунікації дитина ставить перед собою доступне завдання - зрозуміти, що говорить учитель, і виконати завдання, якщо таке є (вирішити завдання, записати вправу, прочитати). Але при цьому вона не намагається, та й, імовірно, не може аналізувати власне умови завдання або порядок його виконання, тобто виявити критерії, що дозволяють адекватно реагувати   на  висловлювання   педагога: виділити незрозуміле, уточнити, запитати, проаналізувати достатність (недостатність) даних, співвіднести результат із завданням. Все це виявляється непосильним завданням для учня з ЗНМ.


Таким чином, порушується принцип активності учня при навчанні: учня карають й заохочують за конкретні дії, які він виконує без достатнього попереднього й подальшого усвідомлення характеру своїх помилок і способів їхнього виправлення. Такий біхевіористичний підхід може бути продуктивний при формуванні поведінкових навичок, але не при засвоєнні теоретичних знань. Отже, несформованість мовлення неминуче призводить до труднощів організації комунікативної діяльності, що, у свою чергу, обумовлює недостатню довільність навчальної діяльності.
У перших класах шкіл було виявлено кілька загальних закономірностей, характерних для даного етапу розвитку дітей з вадами мовлення:


  • діти не вміють звертатися із проханнями;
  • вони ніколи не задають уточнюючих питань в процесі  пояснення матеріалу йди завдання (якщо не вважати прохання повторити завдання цілком);
  • учні краще орієнтуються в інструкціях, спрямованих на їхню предметну діяльність, ніж на пізнавальну;
  • на уроці їхня активна мова, як правило, звернена до  вчителя (маються на увазі висловлювання із приводу уроку).




 

Додати коментар


Захисний код
Оновити