Головна Діагностика Науково-теоретичні основи логопедичної роботи при порушеннях вимови звуків у дітей дошкільного віку
Науково-теоретичні основи логопедичної роботи при порушеннях вимови звуків у дітей дошкільного віку
Четвер, 19 травня 2011, 18:46

Логопедія — це спеціальна педагогічна наука про сутність, механізми, симптоматику, перебіг, структуру вад усного і писемного мовлення в осіб різ­ного віку з фонетико-фонематичними й структурно-семантичними порушення­ми мовленнєвої діяльності, їх попередження, виявлення та подолання засобами спеціально організованого навчання і виховання. Об'єкт логопедії — особа з порушеннями мовленнєвої діяльності. Предметом логопедії є власне недоліки й порушення мовлення (функціонального або органічного характеру) та процес їх усунення за допомогою загальноприйнятих методик та спеціальними методами і прийомами.

 

Професійна діяльність логопеда полягає у наданні логопедичної й медико-психолого-соціальної допомоги особам із порушеннями мовлення, що забезпечується комплексною системою корекційної роботи, зокрема системою занять по усуненню, перш за все, порушень усного мовлення та ін. Тому лого­пед повинен мати знання не тільки з української мови, лінгвістики, вікової пси­хології, але й із медицини — знання анатомо-фізіологічних механізмів мовлен­ня, будови апарату й процесу його функціонування, що дозволяє розрізняти вимову в нормі та з порушеннями й визначати шляхи логопедичного впливу.


1.1.   Анатомо-фізіологічні основи вимовляння


1.1.1. Механізм вимовляння.


Мовлення, як одна зі складних пси­хічних функцій людини, здійснюється складною системою органів мовного апарату, в якій розрізняють периферичну (виконавчу) і центральну (регулюю­чу) складові частини, тісно зв'язані між собою, проте провідна роль належить головному мозку. До складу периферичного мовленнєвого апарату входять три відділи або три системи забезпечення мовлення:


  • енергетична система дихальних органів, необхідна для виникнення звука (складається з органів дихання — трахеї, бронхів, легенів, грудної кліти­ни й діафрагми);
  • генераторна система, необхідна для виникнення звукових вібрацій голосових зв'язок гортані, при коливанні яких утворюються звукові хвилі (голосоутворюючі органи — глотка, гортань, надгортанник, голосові зв'язки);
  • резонаторна система, необхідна для звуковідтворення артикуля­ційної програми, що виникає в результаті діяльності органів артикуляції (язик і під'язикова складка, губи й пригубні складки, верхня й нижня щелепи, тверде й м'яке піднебіння, нижні й верхні альвеоли) за командами для організації мов­леннєвих рухів в корі головного мозку, що реалізуються в мовноруховій вико­навчій частині мовного апарату — глотковому, носовому й ротовому (ніс, рото­ва порожнина, глотка, гортань) резонаторах.



Центральний мовленнєвий апарат знаходиться в головному мозку, переважно в лівій півкулі, й складається з кіркових центрів, підкіркових вузлів, ядер стовбура мозку (переважно довгастого), провідникових шляхів і нервів, що йдуть до дихальних, артикуляційних і голосових м'язів. Нормальна мовленнєва діяльності відбувається на основі рефлексів, особливо важливе значення має лі­ва (у ліворуких — права) півкуля мозку, її лобова, скронева, потилична і тім'яна ділянки. Скроневі ділянки, а саме: задній відділ лівої верхньої скроневої звивини забезпечує сприймання чужого мовлення, тут міститься слуховий центр мовлення, званий мовленнєвим центром Верніке — мовленнєвослуховим. Лобові ділянки є мовленнєворуховими, а саме: у задньому відділі лівої другої й третьої лобової нижньої звивини лівої півкулі розташований моторний (рухо­вий) центр Брока, що забезпечує власне усне мовлення. Для розуміння мовлен­ня має значення тім'яна ділянки мозку, а потилична — забезпечує оволодіння писемним мовленням.


Підкіркові ядра беруть участь у виникненні ритму, темпу й виразності мовлення. В ядрах стовбура мозку починаються черепно-мозкові нерви. Трій­частий нерв (V пара) іннервує м'язи нижньої щелепи й забезпечує її рухливість. Лицевий нерв (VII пара) — мімічну мускулатуру, рухи при надуванні щік, рухи губ і рухи при втягуванні шиї. Язикоглотковий (IX пара) та блукаючий (X пара) нерви — м'язи гортані, голосових складок, глотки, м'якого піднебіння. Додат­ковий (XI пара) — іннервує м'язи шиї. Під'язиковий (XII пара) — забезпечує рухливість й різноманітність рухів м'язів язика. Провідникові шляхи здійснюють зв'язок між центральним і периферич­ними відділами й мають два види нервових шляхів: аферентні й еферентні. Еферентні здійснюють зв'язок кори головного мозку з м'язами органів пери­феричного мовленнєвого апарату. Аферентні — починаються в пропріорецеп-торах й барорецепторах м'язів, сухожиль та суглобах м'язів периферичного мовленнєвого апарату.


У фізіологічному відношенні мовлення є складним руховим актом, здій­снюваним умовно-рефлекторно. Усне мовлення є наслідком роботи мовленнє­вого апарату, який має центральний та периферичний відділи. Основу механіз­му оволодіння вимовлянням фонем дітьми становить повноцінне функціону­вання двох аналізаторних систем: мовленнєвослухової та мовленнєворухової. Слухове сприймання забезпечує опанування усного мовлення на найбільш ран­ніх етапах розвитку дитини, далі приєднуються артикуляція (функція мовлен-нєворухового аналізатора). Однак завершується все знову ж таки слухом, оскі­льки кінцевий продукт мовлення складається зі звуків і тільки слухом може ко­нтролюватися (М. Жинкін). Це одне з тих положень, які підкреслюють величез­ну роль слухового сприймання в оволодінні усним мовленням. Мовлення утворюється на основі кінестетичних подразнень із мовленнє­вої мускулатури — м'язів ротової порожнини, гортані й дихальних м'язів. В ак­ті мовлення беруть участь різні аналізатори, та вирішальну роль відіграють мо-вленнєвослуховий і мовленнєворуховий. Мовні зони кори (кіркові відділи слу­хового, рухового й інших аналізаторів) взаємодіють між собою і пов'язані з ді­яльністю всієї нервової системи. Нервові імпульси мовленнєворухового аналі­затора по провідних шляхах, черепно-мозкових нервах надходять до перифери­чних органів мовлення. Ці імпульси регулюють тонус м'язів, викликають їхнє скорочення та характерний для звуків шум. Завдяки цьому створюється можливість для вимовляння складів, слів. Шлях від центру до периферії мовленнєвого апарату (еферентний шлях) є лише однією частиною механізму мовлення.


Мовленнєворуховий аналізатор забезпечує зворотний зв'язок, потрібний для побудови рухового акту, його регулювання та корекції. У формуванні від­чуття положень і рухів артикуляційного апарату беруть участь м'язи, сухожил­ля, суглоби. Вони забезпечують контроль за власним мовленням. І. Павлов ука­зував, що фізіологічною основою, або базальним компонентом, другої сигналь­ної системи є кінестетичні (рухові) подразнення, що надходять до кори голо­вного мозку від мовленнєвих органів. Згідно теорії І. Павлова, у людей існує дві сигнальні системи подразників: перша — безпосередній уплив внутрішнього й зовнішнього середовища на різні рецептори (ця система є і у тварин), і друга сигнальна система, що складається тільки зі слів. Проте лише частина слів означає сенсорний уплив на людину, її робота полягає, перш за все, в аналізі й синтезові узагальнених мовленнєвих сигналів. Саме друга складова частина механізму мовлення (аферентний шлях) є оберненим зв'язком — від периферії до центру (кінестетичний і слуховий шляхи). Під час мовлення від голосових зв'язок, язика та інших органів мовлення до кори головного мозку надходять сигнали (кінестезії), які є основою координації рухів та контролю за правиль­ним їх відтворенням. Розвиток мовленнєвої функції починається з формування умовних зв'язків у сенсорному відділі, які пов'язані з надходженням звукових, словесних подразнень із зовнішнього середовища через рецептор слуху та про­відні шляхи до кіркового відділу мовленнєвослухового аналізатора. Обернений зв'язок забезпечує автоматичне регулювання рухів органів мовлення. Особливу роль у цьому відіграє кінестетичний контроль, оскільки він дає змогу виправи­ти помилку у відтворенні артикуляції до того, як звук вимовиться. Слуховий контроль може здійснюватися лише в момент вимовляння звука. Кора великих півкуль зв'язана з різними частинами периферичного мовленнєвого апарату аферентними й еферентними шляхами.


Оволодіння мовою відбувається в процесі взаємодії дитини з навколиш­нім середовищем, зокрема з мовленнєвим оточенням, що є для дитини джере­лом наслідування. При цьому дитина користується не лише слуховим, але й зо­ровим аналізатором, імітуючи відповідні рухи губ, язика й ін. Виникаючі при цьому кінестетичні подразнення надходять у відповідну ділянку кори великих півкуль. Між трьома аналізаторами (руховим, слуховим і зоровим) установлю­ється і закріплюється умовно-рефлекторний зв'язок, що забезпечує подальший розвиток нормальної мовленнєвої діяльності. Пошкодження або захворювання сенсорного центру мовлення спричи­нюють порушення звукового аналізу мовлення. Виникає сенсорна афазія, при якій стає неможливим розрізнення на слух елементів мовлення (фонем і слів), а отже, і розуміння мовлення, хоча гострота слуху і здатність розрізняти немов-леннєві звуки при цьому залишаються нормальними. Ураження або захворювання моторного центру мовлення ведуть до по­рушення аналізу й синтезу кінестетичних (рухових) подразнень, які виникають при вимові звуків мови. Настає моторна афазія, при якій робиться неможливою
вимова слів і фраз, хоча рухи мовленнєвих органів, не пов'язані з мовленнєвою діяльністю (рухи язика, губ, щелеп, жування, ковтання), не порушуються.


1.1.2. Будова мовленнєвого апарату



Рис. 1.1.      Схема будови мовленнєвого апарату:

1 — головний мозок; 2 — пазухи носа; 3 — носова порожнина; 4 — тверде під­небіння; 5 — губи; 6 — різці; 7 — кінчик язика; 8 — спинка язика; 9 — корінь язика; 10 — надгортанник; 11 — гортань; 12 — трахея; 13 — правий бронх; 14 — права легеня; 15 — діафрагма; 16 — стравохід; 17 — хребет; 18 — спинний мозок; 19 — глотка (горло); 20 — м'яке піднебіння.


1.1.3. Утворення звуків мовлення


Особливість надставної труби голосового апарату людини полягає в тому, що вона не лише посилює голос і додає йому індивідуального забарвлення (тембр), але є і місцем утворення звуків мовлення. Одні частини надставної труби (порожнина носа, додаткові пазухи носа, тверде піднебіння, задня стінка глотки) нерухомі і називаються пасивними органами вимови. Інші частини (ни­жня щелепа, губи, язик, м'яке піднебіння) — рухомі і називаються активними органами вимови. При рухах нижньої щелепи відбувається відкриття або за­криття рота. Різноманітні рухи язика і губ змінюють форму порожнини рота, утворюють у різних місцях ротової порожнини зімкнення або щілини. М'яке піднебіння, підіймаючись і притискаючись до задньої стінки глотки, закриває вхід до носа, опускаючись — відкриває його.


Діяльність активних органів вимови називається артикуляцією і забез­печує утворення звуків мови, тобто фонем. Акустичні особливості звуків мови, що дозволяють відрізняти їх один від одного на слух, обумовлені особливостя­ми їх артикуляції. Для правильного засвоєння фонетики, зручності і глибшого вивчення природи звука, документального відображення того чи іншого дефек­ту мовлення застосовується фонетична транскрипція. Загальною для артикуляції всіх голосних звуків ознакою, що відрізняє їх артикуляцію від артикуляції приголосних звуків, є відсутність перешкод на шляху повітря, що видихується. Звук, який виникає у гортані, в надставній трубі посилюється і сприйма­ється у вигляді чистого голосу без домішки шумів. Звук голосу складається з основного тону і низки додаткових тонів — обертонів. У надставній трубі від­бувається посилення не лише основного тону, але й обертонів, причому не всі обертони посилюються однаково: залежно від форми резонуючих порожнин, головним чином порожнини рота і частково глотки, одні ділянки частот поси­люються більше, інші — менше, а деякі частоти не посилюються зовсім. Ці по­силені ділянки частот, або форманти, і характеризують акустичні особливості різних голосних.


Кожному голосному звукові відповідає особливе розташування актив­них органів артикуляції (язика, губ, м'якого піднебіння, глотки). Тому один і той же звук, що виник у гортані, набуває в надставній трубі забарвлення, харак­терного для того чи іншого голосного. Форма порожнин рота і глотки, характерна для кожного голосного, за­лежить в основному від положення язика й губ. Рухи язика вперед і назад, бі­льше або менше його піднімання до певної частини піднебіння змінюють об'єм і форму резонуючої порожнини. Губи, витягуючись уперед і округлюючись, утворюють отвір резонатора і подовжують резонуючу порожнину.


1.2.    Короткі відомості з фонетики української мови


В українській мові 6 голосних звуків: а, о, у, є, и, і, що позначаються 10 буквами: а, о, у, є, и, і, я, ю, є, ї та 32 приголосні звуки. З них 22 твердих (б, п, м, в, ф, д, т, з, с, ц, л, н, р, ж, ш, ч, дж, дз, х, к, г, ґ) і 10 м'яких (д', т', з', с', ц', дз', л', н', р', й'), 12 пом'якшених: (б', п', м', в', ф', г', к', х', ж', дж', ч' ш').


1.2.1. Класифікація голосних звуків.


Для голосних характерні фо­нація, що зумовлена вібрацією голосових зв'язок, вільний прохід видихуваного струменя повітря через ротову порожнину, загальна напруженість м'язів арти­куляційного апарату, слабкість повітряного струменя. В українській літератур­ній мові 6 голосних звуків: а, о, у, е, и, і. У творенні голосних першорядну роль відіграють рухомі органи, зокрема язик, губи, нижня щелепа. Найактивнішим органом є язик, який рухається в горизонтальному та вертикальному напрямках і змінює форму та розмір резонатора. Місце артикуляції голосних визначається рухами язика в горизонтальному напрямку. Переміщення кінчика й спинки язи­ка вперед (до передніх зубів) властиве звукам переднього ряду. В українській мові до голосних переднього ряду належать: і, и, е. Для голосних заднього ряду (а, о, у) властиве протилежне положення язика (кінчик язика відтягується від нижніх зубів, спинка язика спрямовується до задньої частини ротової порожни­ни).


Залежно від підняття спинки язика до піднебіння розрізняють голосні високого ступеня піднесення (і, у), високо-середнього (и), середнього (е, о) й низького (а). За участю губ голосні поділяються на нелабіалізовані (неогублені) й лабіалізовані (огублені). Лабіалізовані голосні — о, у, решта — нелабіалізо­вані. Якісна характеристика голосних змінюється залежно від фонетичної пози­ції, в яку вони потрапляють. Найбільше впливають на артикуляцію голосних палаталізовані приголосні, наголос і позиція в складі, слові, реченні. Усі три фази артикуляції (екскурсія, витримка, рекурсія) зберігаються лише при вимов­лянні ізольованого голосного. Голосні розглядаються як самостійні одиниці і в артикуляційні групи не об'єднуються. Класифікація голосних звуків будується з урахуванням:

1) участі або неучасті губ;
2) ступені підняття язика;
3) місця підняття язика;
4) напру­женості.


Таблиця 1.1


За цими критеріями голосні звуки характеризуються наступними озна­ками:

  1. За участю губ. Голосні о і у, при вимовлянні яких губи випинають­ ся (незначно при — о, значно при — у) вперед і округлюються, називають лабі­алізованими (від лат. labium — губа). В утворенні інших голосних губи активної участі не беруть, і ці голосні називають нелабіалізованими.
  2. За ступенем підняття язика. При вимовлянні голосних язик може більшою чи меншою мірою підніматися до піднебіння. Є три ступені підняття язика: високий, середній і низький. До голосних високого підняття відносяться і, и, у; при середньому піднятті язика утворюються голосні е та о; до низького підняття відносять лише голосний а.
  3. За місцем підняття язика — переміщення язика вперед і назад. При вимовлянні одних голосних язик просувається вперед, так що за його коренем залишається великий простір, кінчик упирається у нижні зуби, середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння. Голосні, утворювані при такому положенні язика, називають голосними переднього ряду. До них відносять і, и та е. При утворенні інших голосних язик відсовується назад, так що за його коренем залишається лише невеликий простір, кінчик язика відсову­ється від нижніх зубів, задня частина спинки язика піднімається до м'якого під­небіння. Голосні, утворювані при такому положенні язика, називаються голо­сними заднього ряду. До них відносять а, о та у.
  4. За напруженістю (чіткістю вимовляння голосного у ненаголошеній позиції). Звуки [і], [а], [у] — напружені. Вони чітко вимовляються і в ненаго­лошеній позиції: [зо'рі], [л'ада], [т'ут'ун]. Звуки [и], [е], [о] — занижені. У не­наголошеній позиції звук [и] наближається до [е]: [мие не[, [мие нати], [лие мо'н:иї]; або до [і]: [ши'піти]; звук [е] наближається до [и]: [греи бе']; звук [о] наближається до [у]: [стоу су' нки], але ніколи не наближається до [а], як у росій­ській мові: [голова'], [дро'ва].



Постановку голосних звуків потрібно здійснювати почергово з постано­вкою приголосних. Це зумовлено природним процесом, коли приголосний у поєднанні з голосним набуває властивих даній мові слуховимовних якостей. Голосні звуки Ф. Рау рекомендує ставити у такій послідовності (рис. 1.2.):



Рис. 1.2.      Зв'язок між голосними при їх постановці і корекції


Оволодіння кожним голосним і приголосним звуком відбувається в он­тогенезі у відповідності до певних вікових періодів, і своєчасне їх виникнення забезпечує формування правильної вимови. Нечіткість вимови у дітей до 5-й років можна вважати фізіологічним періодом формування звуковимови, проте якщо цього не відбулося, чи звуки у вимові відсутні, викривлені та замінюють­ся іншими, то можна говорити про затримку або порушення процесу природно­го перебігу оволодінням мовленням.

Таблиця 1.2 Вікові періоди виникнення голосних і приголосних звуків


У процесі постановки вимови голосних звуків української мови слід до­тримуватися норм літературної вимови. І надалі під час корекції звертати увагу на особливості вимови голосних звуків у наголошеному й ненаголошеному складі (табл. 1.3).

Таблиця 1.3 Норми вимови голосних звуків української мови (за А. Богуш)


Послідовність постановки вимови звуків повинна відповідати класифіка­ції звуків української мови й черговості їх виникнення в онтогенезі. Порядок корекції вимови звуків зумовлюється, перш за все, дидактичними принципами, зокрема: від легкого до складнішого, доступністю, а також індивідуальними можливостями дитини.


1.2.2. Характеристика приголосних звуків української мови Особливістю артикуляції приголосних звуків є те, що при їх утворенні на шляху струменя повітря, що видихується, у надставній трубі виникають різ­ного роду перешкоди, спричинених зімкненням, зближенням або поєднанням зімкнення і зближення органів артикуляції. Долаючи ці перешкоди, повітряний струмінь чинить шуми, які і визначають акустичні особливості більшості при­голосних. Відбувається також зосередження органів артикуляції у місці творен­ня перепони — посилення м'язової напруги, збільшення сили повітряного струменя. В українській літературній мові 32 приголосні. Характер звучання окремих приголосних залежить від способу утворення шуму і місця його вини­кнення. Виділяються в українській мові групи приголосних фонем:


а) за місцем творення звуків, тобто місцем дії активних і пасивних ор­ ганів, які беруть участь у вимовлянні звуків;
б) за способом утворення, або як саме утворюється звук;
в) за участю голосу, тобто яка участь голосу і шуму у творенні звуків;
г) за палаталізацією (наявністю чи відсутністю м'якості).


В одних випадках органи вимови утворюють повне зімкнення, яке з си­лою розривається струменем повітря, що видихається. У момент розриву (або вибуху) виходить шум. Так утворюються зімкнені, або вибухові, приголосні. В інших випадках активний орган вимови лише наближається до пасив­ного, тому між ними утворюється вузька щілина. У цих випадках шум виникає в результаті тертя повітряного струменя об краї щілини. Так утворюються щі­линні або фрикативні (від лат. fгісаге — терти), приголосні. Якщо органи вимови, що утворили повну зімкнення, розмикаються не миттєво, шляхом вибуху, а через перехід зімкнення у щілину, то виникає скла­дна артикуляція зі зімкненим початком і щілинним закінченням. Така артику­ляція характерна для утворення зімкнено-щілинних (злитих) приголосних, або африкатів. Повітряний струмінь, долаючи опір органу вимови, що перегоро­джує йому шлях, може привести останній у стан вібрації (тремтіння), внаслідок чого виникає своєрідний переривчастий звук. Так утворюються тремтячі при­голосні, або вібранти.


За наявності повного стулювання надставної труби в одному місці (між губами або між язиком і зубами) в іншому її місці (з боків від язика або позаду опущеного м'якого піднебіння) може залишатися вільний прохід для повітряно­го струменя. У цих випадках шуму майже не виникає, але звук голосу набуває характерного тембру і помітно приглушується. Приголосні, що утворюються при такій артикуляції, мають назву зімкнено-прохідних. Залежно від напряму повітряного струменя — до порожнини носа або рота, зімкнено-прохідні приголосні поділяються на носові і ротові. Особливості характерного для приголосних шуму залежать не лише від способу його утворення, але і від місця виникнення. Як шум вибуху, так і шум тертя може виникати у різних місцях надставної труби. В одних випадках акти­вним органом вимови, що створює змикання або щілину, є нижня губа, і вини­каючі при цьому приголосні носять назву губних. В інших випадках активним органом вимови є язик, і тоді приголосні називаються язиковими.


При створенні більшості приголосних до основного способу артикуляції {зімкнення, звуження, вібрації) може приєднуватися додаткова артикуляція у вигляді підйому середньої частини спинки язика до твердого піднебіння — па­латалізації (від лат. раlatum — піднебіння). Акустичним результатом палаталі­зації приголосних є їхнє пом'якшення. В основу класифікації приголосних покладені наступні ознаки: місце утворення; участь шуму і голосу; спосіб артикуляції; відсутність або наяв­ність палаталізації (твердість або м'якість).


І. За місцем артикуляції приголосні перш за все поділяються на три групи залежно від активного органу вимови, що бере участь у їхньому утворен­ні, а саме на губні, язикові і глотковий. Губні приголосні, у свою чергу, поділяються на три групи залежно від пасивного органу, відносно якого артикулює нижня губа:

 

  • губно-губні, або двогубні: п, п', б, б', м, м' — при вимовлянні цих звуків утворюється зімкнення між нижньою і верхньою губами;
  • губно-зубні: ф, ф' — тут нижня губа артикулює відносно верхніх рі­зців, утворюючи з ними щілину;
  • губні: в, в' — можуть бути або нескладовими губно-губними або губно-зубним.



Таблиця 1.4 Класифікація приголосних звуків


Язикові приголосні, залежно від пасивного органу, по відношенню до якого артикулює язик, поділяються на чотири групи:


1. Передньоязикові:

  • передньоязиково-зубні: д, т, н, л с, с', з, з', дз, дз', ц, ц' — при вимо­влянні цих звуків передня частина язика разом із його кінчиком артикулює від­ носно верхніх різців, утворюючи з ними зімкнення або щілину. Звуки с, с', з, з', дз, дз', ц, ц' — свистячі (за акустичним враженням), тому що при їхньому ви­мовлянні виникає характерний шум, схожий на свист.
  • передньоязиково-альвеолярні: д', т', н', л' ж, ш, дме, ч, р, р' — при вимовлянні цих звуків передня частина язика разом із його кінчиком артикулює відносно альвеолярних відростків щелеп, утворюючи з ними зімкнення або щі­ лину. Звуки ж, їй, дж, ч — шиплячі (за акустичним враженням), тому що при їхньому вимовлянні струмінь видихуваного повітря, яке проходить щілинами у ротовій порожнині, створює шум, що нагадує шипіння. Звуки p, р' тремтячі (вібранти) — утворюються в результаті вібрації переднього краю язика біля альвеол верхніх різців;
  • Середньоязикові — й, г' — при їхньому вимовлянні середня части­ на спинки язика піднімається до твердого піднебіння й утворює з ним щілину. Якщо щілина вузька — вимовляється приголосний й, а коли щілина віддалена від піднебіння і шуму не чути — вимовляється нескладовий приголосний і.
  • Задньоязикові;— к, ґ, х — при утворенні цих звуків задня частина спинки язика артикулює відносно м'якого піднебіння і задньої частини твердого піднебіння, утворюючи тут зімкнення або щілину.
  • Глотковий (фарингальний) приголосний — г — щілинний, дзвін­кий, твердий.



II. За участю шуму і голосу приголосні поділяються на чотири групи.

Приголосні, утворювані за допомогою голосу і при слабо вираженому шумі, називають сонорними. До них відносять: в, м, м', н, н', л, л', р, р', й, г. Сонорні приголосні протиставляються всім іншим приголосним, які на­зивають шумними. На відміну від сонорних, вони утворюються за участю до­статньо сильних шумів, які ясно розрізняються: б, п, ф, д, д'у т, т', з, з', с, с', ц, ц', дз, дз', ж, ш, д^ж, ч, к, ґ, х. Шумні приголосні, у свою чергу, поділяються на дві групи. Одна група — приголосні, утворювані без участі голосу, за допомогою одного лише шуму. Вони називаються глухими; при їх вимовлянні голосова щілина розкрита, голо­сові зв'язки не коливаються — п, ф, т, т', с, с', ц, ц', ш, ч, к, х. Інша група — приголосні, утворювані за допомогою шуму у супроводі голосу. Вони назива­ються дзвінкими — б, д, д', з, з', дз, дз', ж, дме, ґ. Більшість шумних приголос­них складає пари глухих і дзвінких (п-б, ф-в, ш-ж ).


III. За способом артикуляції або утворення перешкоди між активними і пасивними органами вимови, приголосні поділяються на 5 груп.

Шумні приголосні утворюють три групи:

  • зімкнені, або вибухові: б, б', п, п', д, д', т, т', к, к', ґ, ґ;
  • щілинні або фрикативні: в, в', ф, ф', з, з', с, с', ж, х, ш, г, г';
  • зімкнено-щілинні (злиті), або африкати: ц, ц', дз, дз', дж, ч, ч'.



Сонорні приголосні поділяються на дві групи:

  • зімкнено-прохідні: м, м', н, н', л, л' (м, м', н, н' є носовими, а л, л' — боковими);
  • тремтячі, або вібранти: р, р';
  • щілинний м 'який — й, ї.



IV. За відсутністю або наявністю палаталізації.

Палаталізовані приго­лосні (утворювані за допомогою розпластування кінчика язика і просування на альвеолярні поверхні — т', д', н', л') називають м'якими на відміну від не па­латалізованих, або твердих приголосних.

 

1.2.3. Класифікація приголосних звуків за М.Савченко є доціль­ною для логопедичної роботи шкільного логопеда. Вона виділяє такі групи приголосних:

І. За активним мовним органом (місцем творення перепони):

а) губні — п, б, ф, в, м;
б) язикові — т, т' д, д', н, н', с, с' з, з', л, л' р, р', ц, ц' дз, дз' ш, ж, ч, дж, к, ґ, х, г, й.


II. За способом творення перепони приголосні поділяються на:

Зімкнені — активний орган щільно змикається з пасивним. При цьому характер зімкнення різний:

а) чисті зімкнені: п, б, т, т', д, д', к, ґ— повітря проривається крізь зі­мкнені органи, утворюючи вибух;

б) зімкнено-щілинні або африкати: ч, дж, ц, ц' дз, дз' — злиті звуки. Першим компонентом звука є зімкнення, другим — щілина, в яку плавно пере­ходить зімкнення. Обидва компоненти створюються одним органом мовлення і мають бути або дзвінкими, або глухими;

в) зімкнено-прохідні: м, н, й', л, л' — одночасно здійснюється зімкнен­ня одних органів й утворюється щілина між другими, по якій видихується пові­тря (м, й, н' —через носову порожнину, л, л' — між бічними краями язика і вер­хніми зубами).

Щілинні: ф, в, с, с' з, з', ш, ж, й, х, г.
Дрижачі: р, р'.


III. За участю спинки язика:

а) тверді: п, б, м, ф, в, т, д, с, з, ц, дз, л, н, р, ш, ж, ч, дж, х, г, к, ґ.

б) м'які: т', д', с', з', ц' дз', л', н', р' й.


Звуки п, б, м, ф, в, к, г, х, ш, ж, ч, дж в українській мові вимовляються напівпом'якшено здебільшого перед голосним і. Розглядаються ці напівпом'якшені як варіанти твердих фонем. Подовжені приголосні в українській мові не мають фонологічної само­стійності.


IV. За участю голосу й шуму:

а) шумні, які поділяють на дзвінкі (вібрують голосові зв'язки): б, д, д'з, з', ж, дз, дз', дж', г, г та глухі: п, ф, т, т', с, с', ц, ц', ш, ч, к, х (голосові зв'язки не вібрують);

б) сонорні: м, н, н', р, р', л, л', в, й (голос переважає над шумом).


V. За участю носового резонансу:

а) носові: м, н, н'.

б) неносові: всі інші приголосні: б, д.


Проте, наведені класифікації приголосних фонем дуже важко реалізувати в методиці логопедичної роботи, бо кожна з наведених груп приголосних уключає фонеми, об'єднані лише за однією ознакою. Для практики й методики корекційної роботи доцільнішим виявилось об'єднання фонем М. Савченко у артикуляційні групи за двома основними ар­тикуляційними ознаками: місцем і способом творення перепони. Інші три озна­ки (участь голосових зв'язок, спинки язика та носової порожнини) слугують для розрізнення фонем у середині однієї групи. При такому підході приголосні фонеми української літературної мови нами об'єднуються у 12 артикуляційних груп: б (двогубна); ф, в (губно-зубні); с, с', з, з'; ш, ж; х, г; л, л'; п, б, м; т, т, т', д, д', н, н'; й; к, ґ; ц, ц'; дз, дз'; ч, дж; р, р'


 

Додати коментар


Захисний код
Оновити